Ю. Несбе - Пентаграма

– Я сказав, що в мене все добре. І тоді вона відразу засумувала.

– Треба думати. Дівчинка ж тебе любить.

– Вона так і сказала. Але ще сказала, що не може вдруге зробити ту ж помилку.

– Це яку?

– В Олега батько був алкоголіком. І всі троє через це страждали.

– І що ти відповів?

– Що вона має рацію. Що від таких, як я, треба триматися чимдалі. Тоді вона всміхнулась і пішла.

– Тепер у тебе кошмари?

– Так.

Ейстейн важко зітхнув:

– Знаєш що, Харрі? Тобі вже нічого не допоможе, окрім…

– Знаю, – перебив Харрі. – Кулі.

– Узагалі-то я хотів сказати: «Тебе самого».

– І це знаю. Забудь, що я тобі дзвонив, Ейстейне.

– Уже забув.

Харрі забрав із кухні пляшку легкого пива. Сів у крісло і недовірливо подивився на етикетку. Із зітханням злетіла кришка. Він відклав на стіл імпровізовану відкривачку. Шпатель із зеленим руків’ям і золотистим нальотом штукатурки на металевій частині.

Уранці в п’ятницю, годині о шостій, сонце виглянуло із-за Екебергу, і в його променях Головне управління поліції заблищало, як шматок кришталю. Охоронець на вході читав газету й позіхав на ввесь рот. Коли на порозі з’явилася перша ластівка робочого дня, він відклав «Афтенпостен».

– Пишуть, буде ще жаркіше, – проголосив охоронець так, ніби радів, що нарешті може перекинутися з кимось слівцем.

Високий світловолосий чоловік подивився на нього втомленими блакитними очима, але нічого не сказав у відповідь.

Охоронець помітив, що, хоча обидва ліфти стояли на першому поверсі, той, що увійшов, попрямував угору по сходах, і знов увіткнувся в «Афтенпостен», де писали про те, що жінка, яка зникла в середу серед білого дня, досі не з’явилася. Журналіст Рогер Єндем цитував Б’ярне Мьоллера, який повідомив, що під автомобілем поряд із будинком, де жила та, що зникла, знайдено її туфлю, і це підтверджує підозру про те, що скоєний злочин, але з упевненістю про це говорити поки що зарано.

По дорозі до полиці кореспонденції Харрі погортав газети, потім узяв дві останні доповіді про пошуки Лісбет Барлі. На автовідповідачі було п’ять повідомлень, майже всі від Віллі Барлі. І дуже одноманітні. Барлі вимагав кинути на пошуки більше народу, говорив про ясновидиць і збирався оголосити в газеті про велику винагороду тому, хто допоможе знайти Лісбет.

А в останньому повідомленні хтось просто дихав у слухавку.

Харрі перемотав запис і прослухав його знову, потім іще раз.

Не можна було розрізнити, чоловік це чи жінка. Тим більше – Ракель це чи ні. На екрані значилося: «22:10 – НОМЕР НЕ ВИЗНАЧЕНИЙ». Так зазвичай позначався телефон Ракелі, коли вона дзвонила з Хольменколлвейєн. Але якщо вона дзвонила, то чому не на мобільний?

Харрі перечитав звіти. Нічого. Перечитав уважніше. Нічого. Він глибоко зітхнув і взявся за звіти втретє.

Закінчивши, він поглянув на годинник і вирушив за новою порцією кореспонденції. Узяв звіт одного з інформаторів, переклав на правильну полицю коричневий пакет для Б’ярне Мьоллера і повернувся в кабінет.

Інформатор писав коротко і ясно: «Нічого».

Харрі перемотав назад запис на автовідповідачі, ввімкнув відтворення і, збільшивши звук, із заплющеними очима відкинувся на спинку крісла. Спробував згадати її дихання. Відчути його.

– Дратує, коли вони ось так не називають себе, га?

Волосся на потилиці піднялося дибки. Ні, не від слів – від голосу. Харрі повільно обернувся в кріслі. Крісло незадоволено завищало. У дверях він побачив Тома Волера.

Той стояв, притулившись до одвірка, і з посмішкою грався яблуком.

– Не бажаєш? Австралійські. А на смак – як райські, – запропонував він.

Харрі заперечливо похитав головою, не спускаючи з Тома очей.

– Можна увійти? – запитав Волер.

Харрі не відповів. Волер увійшов і зачинив за собою двері. Обійшовши стіл, він плюхнувся у вільне крісло і підніс яблуко до очей.

– Харрі, ти помітив, що ми з тобою завжди приходимо на роботу раніше за інших? Цікаво, так? Враховуючи, що ми і додому йдемо пізніше за всіх.

– Ти сидиш у кріслі Елен, – зауважив Харрі.

Волер ляснув по підлокітнику:

– Харрі, нам з тобою пора поговорити.

– Говори.

Волер, примруживши одне око, підняв яблуко до світильника на стелі.

– І не сумно тобі в кабінеті без вікон? – посміхнувшись, запитав він.

Харрі не відповів.

– Ходять чутки, ти від нас ідеш, – сказав Волер.

– Чутки?

– Ну, це, напевно, голосно сказано. Скажемо інакше: у мене є свої джерела. Ти ж уже почав підшукувати собі відповідне місце? У охоронному агентстві? Чи в страховому? Чи, можливо, юрисконсультом влаштуєшся? Та хіба мало куди може приткнутися слідчий із дипломом юриста. – Його великі білі зуби встромилися в яблуко. – Можливо, не скрізь добре поставляться до послужного списку з зазначеннями про перебування на роботі у п’яному стані, самовільні відгули, перевищення повноважень, непокору старшим і порушення професійної етики.

Його щелепи посилено запрацювали, з хрускотом перемелюючи шматок соковитого яблука.

– Але! Але… – продовжував Волер. – Навіть якщо на роботу тебе не приймуть, це не кінець світу. Їх же можна зрозуміти: хто ж шукає на свою голову пригод. Хоча чоловік, незважаючи ні на що, був інспектором, причому одним із кращих. Та і платять вони не дуже. Адже, врешті-решт, до цього все і зводиться. Щоб за хорошу роботу добре платили. Щоб були гроші на їжу, житло та, припустимо, на пляшку коньяку. Чи ти віддаєш перевагу віскі?

Харрі помітив, що зціплює зуби так сильно, що заболіли зуби під пломбами.

– А ще краще, – розвивав свою думку Волер, – заробляти так, аби іноді чим-небудь себе побалувати. Наприклад, з’їздити куди-небудь. Із сім’єю. Наприклад, у Нормандію.

У голові у Харрі щось клацнуло, неначе перегорів запобіжник.

– Ми з тобою багато в чому не схожі, Харрі. Але це не означає, що я не шаную тебе як фахівця. Я завжди вважав тебе цілеспрямованою, талановитою, творчою людиною. А головне – упертою. Чудова якість для життя в суспільстві, де йде боротьба за виживання. На жаль, у цій боротьбі в хід не завжди йдуть ті засоби, які нам подобаються. Але якщо хочеш перемогти, треба вміти бити конкурентів їхньою ж зброєю. І ще… – Волер притишив голос. – Уміти правильно вибирати союзників. Таких, із якими можеш чогось добитися.

– Чого ти хочеш, Волере? – Голос Харрі здригнувся.

– Допомогти тобі. – Волер підвівся. – Як зараз – так не годиться.

– А як зараз?

– А зараз ми з тобою вороги, і у начальства на столі лежить сам знаєш, який папір. – Він попрямував до дверей. – Зараз у тебе не вистачає грошей, аби зробити що-небудь хороше для себе або своїх близьких… – Він узявся за дверну ручку. –