Максим Іванович Кідрук - Твердиня

стіну, інакше просто з’їхала б на підлогу. Ноги тремтіли, ледве тримаючи тіло. Ґрем відчув це; підняв дівчину на руки (вона обхопила його ніжками) і поніс у спальню. Поставивши її перед ліжком, Ґрем через голову зняв сукню, залишивши японку в самих чорних панчохах і червоному кружевному брасьєрі, що ледве прикривав соски.

Після чого легенько штовхнув на матрац.

Цілуючи, Ґрем піднявся вгору по її тілу. Коли дотягнувся до лиця, Сатомі з жадобою впилась у його губи. Якийсь час вони грались язиками, потому Ґрем узявся пестити її груди. Його язик закружляв навколо набухлого соска, і Сатомі, стиснувши в кулачки цупке волосся американця, притишено застогнала.

Мулат ковзнув пальцями по низу живота — раз, другий, третій. Доторкнувся клітора. Сатомі зірвала з хлопця сорочку і почала водити руками по спині від шиї аж до накачаних сідниць, стягуючи нижче його джинси. Коли його великий палець зачіпав винятково чуттєву точку, дівчина скрикувала і впивалась нігтями у спину американця.

На мить відсторонившись від тіла, що пашіло плотським теплом, Ґрем стягнув з себе джинси.

— Ніколи не думала, що я з тих дівчат, які готові віддатись першої ж ночі… — м’яко сказала Сатомі, насолоджуючись його м’язистим, доглянутим тілом.

Вона побачила його член і замружилась від ущипливого передчуття, що, наче бульбашки газованої води, поплило по втягнутому животу.

Він покосився на неї, ладний наморщити брови, але з виразу обличчя побачив, що це лише гра. Дівчина не має на увазі те, що говорить, вона не має наміру зупинятись, і Ґрем продовжив пестити її (ліва рука між стегон, права — на грудях), відчуваючи, як вказівний і середній пальці долоні стають мокрими.

— Всьому буває перший раз, — відповів він, поцілувавши внутрішню частину стегна Сатомі. Близько. Так близько…

Вона вигнула спину, прикусивши краєчок нижньої губи, і застогнала голосніше. Від рухів його пальців спирало подих. Усередині, готуючись вивільнитися, згущувалась енергія сотень атомних вибухів.

Ґрем більше не міг стримувати себе. Забравши долоню від рожевої перлини, лагідно розвів її ноги.

— I want to fuck you until you can’t walk anymore… — хрипко прошепотів мулат і увійшов так глибоко, як тільки міг.

VII

16 березня 2012 року, 21:08 (UTC +1) Майстерня Ґуннара Остермальм, Стокгольм

Стокгольмська погода у березні гірша, ніж вередлива жінка, — після чудового сонячного дня за вікном дощило. Із затоки віяло крижаною вогкістю.

Ґуннар Іверс підставив Левку й Семену по табуретці, сам сів на дерев’яний стільчик і, не запропонувавши ні кави, ні чаю, розгорнув намальовану від руки карту.

Левко іронічно всміхнувся. Поведінка художника дедалі більше нагадувала фарс, а сам він перетворювався в очах українця на психічно хворого — не буйного, та все ж із конкретно перекошеним дахом. Сьома німував, здалеку роздивляючись альбомний аркуш, який злегка виблискував у світлі лампи.

— Не кажіть нічого, — схвильовано промовив Ґуннар, — спершу вислухайте, а потім вирішите, що з цим робити. — Він провів долонею по листку і ткнув пальцем у точку в нижньому правому куті: — Ось це Пуерто-Мальдонадо, єдине поселення в регіоні Мадре-де-Діос, що може слугувати відправним пунктом для експедиції…

— А хто вам сказав, що ми… — розкрив рота Левко.

— Я ж просив не перебивати мене, — зморщив лоба старий швед. — До Пуерто від Куско тягнеться асфальтована дорога С30 — за шість-сім годин можна доїхати на рейсовому автобусі. Після Пуерто-Мальдонадо шосе С30 прямує на північ, проходить уздовж кордону, огинаючи ліси Мадре-де-Діос зі сходу, і приблизно через двісті п’ятдесят кілометрів завертає у Бразилію. Хоча шосе вам не потрібне. Через Пуерто протікає річка під назвою Ріо-Мадре-де-Діос. Вона тече із заходу на схід, закладаючи чималий гак біля Пуерто-Мальдонадо. Ось тут. — Палець перемістився на вигин річки. — З північного заходу в цей «гак» впадає одна з найбільших приток Ріо-Мадре-де-Діос — Ріо-де-лас-П’єдрас, яку місцеві кличуть Такуатіману. Якщо йти проти течії Ріо-де-лас-П’єдрас, то через сто вісімдесят кілометрів від Пуерто-Мальдонадо на правому березі (тобто зліва, якщо зважати на те, що просуваємось проти течії) натрапите на ґрунтову злітну смугу. Вона обслуговує наукову станцію Проґресо, фактично невелику хатину, де ночують учені, що прилітають на стариці[47] Мадре-де-Діос поспостерігати за птахами. Приблизно через двісті шістдесят кілометрів від Пуерто-Мальдонадо із заходу в Ріо-де-лас-П’єдрас вливається безіменна притока. Точну відстань назвати не можу, та це й не важливо — Такуатіману після кожного сезону дощів міняє русло, — зате я маю глобальні координати місця, де зливаються річки. Я записав їх ось тут. — Палець перемістився навскоси по аркушу.

11°42´47˝ S 70°22´58˝ W

— Піднявшись іще на тридцять кілометрів по безіменній притоці, справа від себе ви побачите скелю, схожу на голову папуги, — Parrot’s Head Cliff[48]. Якщо не переплутаєте притоку, то пропустити Голову Папуги практично неможливо. Цей бескид позначує місце висадки. — Що більше Ґуннар говорив, то сильніше хвилювався. Кілька разів він поглянув на вхідні двері майстерні, наче боявся, що крізь них хтось увірветься і не дасть йому завершити. — На півдні від місця висадки сельва ховає два невеликі озера — Аппер-Вінкер-Лейк[49] (так називається північне) і Лоуер-Вінкер-Лейк (південне). Аппер-Вінкер-Лейк лежить на п’ять кілометрів південніше від Голови Папуги, а Лоуер-Вінкер-Лейк — ще на три кілометри далі на південь. Коли досягнете Лоуер-Вінкер-Лейк[50], на північно-західному березі знайдете покинуту кам’яну дорогу, яка вкрай схожа на древні тракти інків і тягнеться на захід крізь нетрі. — Попри всі зусилля старий не міг приховати тривогу. — Цей шлях веде до Паїтіті.

Від напруження на лобі Ґуннара виступив піт. Пивний віддих залишився, але алкоголь вивітрився з голови старого. Українець м’яв пальцями мочку правого вуха і міркував, на дідька божевільному вигадувати настільки досконало продуману історію. Розповідаючи, старий швед жодного разу не запнувся.

— А це що таке? — спитав Сьома, показавши пальцем на мапу (але не торкнувшись).

— Це Skull’s Crevice, Розколина Черепів, один із орієнтирів. Кам’яна дорога оминає її з півдня, а від Розколини Паїтіті відділяють два денні переходи. — Кілька великих крапель збігли по скронях. Ґуннар узяв карту зі столу, згорнув її і тихо (майже благально) промовив: — Візьміть… це вам.

Семен не поворухнувся.

Лео підняв брови:

— Для чого?

— Подумайте про мою історію на дозвіллі. Подумайте… — Ґуннар намагався знайти аргументи, які могли б схилити хлопців на його бік, але в голову лізли самі банальності.