Люко Дашвар - Покров

її сухими дріжджами, бігав до торговців-роздрібників, розносив свій малий опт із мізерною націнкою.

— Усе ж стабільний заробіток, — виправдовувався, приносячи Аді жалюгідні копійки і безплатні дріжджі.

Життя сімейства Озерових стабільно загрузло в безнадійних злиднях, і хтозна, коли би вибухнуло те болото, та у 2010-му, коли Аїді Озеровій виповнилося п’ятдесят і вона вже поставила хрест на особистому щасті, до архіву по довідку завітав Славко Шуляк — кремезний, нахабний, багатий.

— Адко?! — здивувався, потяг колишню однокласницю до ресторану. — За нас! Ми ж кохали одне одного! — хильнув, поплив. — І досі жалкую, що не женився на тобі.

— Помилки ніколи не пізно виправляти, — натякнула схвильована Ада.

Шуляк око примружив, кивнув — вечір закінчили в номері заміського готелю і аж ніскільки не розчарувалися.

— Ти ж машиністом тепловоза мріяв стати, — згадувала Ада, притуляючись до сильного Славкового плеча після бурхливої близькості.

— Попрацював трохи… Поки Союз не розвалився. Потім шпали крав. І продавав. Отак і піднявся, — не таївся Шуляк. — Тепер легальний бізнес маю. А ти?

— А я… і не жила! — раптом схлипнула Ада.

Шуляк розчулився, обійняв.

— Адко… Ти чого?! Ми ж з бараків! Нас із ніг не збити! Тобі чого треба, щоби жити?! Кажи! Усе зроблю!

Від того дня в житті Ади Озерової з’явився привід для оптимізму — дочка і чоловік, як і раніше, прикрою реальністю майоріли на горизонті її життя, та сенс його зосередився на таємних, схожих на кадри з американських мелодрам, хвилюючих зустрічах із щедрим коханцем. «Ну, знала ж! Знала ще замолоду, що Озеров нігтя Славкового не вартий! Нащо я за нього пішла?!» — бідкалася, повертаючись до тоскної двокімнатної хрущовки на Воскресенці.

— Знову на роботі затрималася, Адочко? — обережно цікавився Валя.

— У тебе нові сережки? — підпрягалася Мар’яна. — Золоті?

Ада відповідала одразу обом:

— Премію отримала! Бо пашу, як проклята! Не те що наш тато!

Тато з Мар’яною дуже скоро зрозуміли: у маминому житті з’явився об’єкт, набагато важливіший, ніж вони двоє. Ада бачила, як і без того похилі чоловікові плечі приречено опустилися, очі згасли — потьмянів, а донька дивилася на них обох із невтримною огидою, наче казала: «Які ж ви нечесні, слабодухі!» Поверталася додому якомога пізніше, одразу зачинялася у власній кімнатці, тільки кричала: «Я сплю!», варто було комусь із батьків постукати у двері. Вони стукали все рідше: самотній тато курив на кухні, бо працьовита мама все частіше затримувалася на роботі до ранку.

Ада на те не зважала, наче тільки тепер усвідомила: так вона ж — Аїда! Царівна з дивним ім’ям і незвичайною долею! Задьориста байстрючка з бараків! Хай хоч хтось слово поперек мовить — загризе! У неї мати й досі нафту для Батьківщини добуває, а тато — льотчик-герой! І хто її повчати наважиться?! Одне муляло: до сказу сильно хотілося назавжди покинути чоловіка і доньку, забитися під Шулякове крило, та тоді би довелося залишити Валентинові й Мар’яні двокімнатну хрущовку на Воскресенці, бабою Тасею подаровану.

— Хіба то справедливо?! — мордувалася, повертаючись до чоловіка і доньки після побачень з Шуляком. — Самі — ні на що не здатні, невдахи! А я їм — квартиру?… З якого дива?!

Чи то Майдан мимоволі напоїв Аїду невідворотними сподіваннями мільйонів, чи то знайомство з Хотинським і його вражаюча схожість із недосяжними мужчинами з «QUELLE» так уже запало в душу, та після вечері з чилійським вином царівна вирішила: так більше жити не можна! Треба з тим щось робити. Хай що — сьогодні ж поговорить із чоловіком і донькою. Оперативно зляпала фальшивий документ для Мар’яни, наче відкуп тій заплатила.

— Тільки не впусти свого Хотинського, — щиро порадила. — За таких, як він, жінки зубами тримаються.

— Це як? — набундючилася Мар’яна.

— Відривайся вже від материного подолу. Знайди привід переїхати до свого хлопця, бери участь у всіх його справах. Хоче в архівах ритися — заради Бога! І сама трохи пилом подихай, не помреш. Тільки не вагітній, прошу, бо то не тримає. Ані чоловіка, ані жінку. У такі часи, як нині, краще взагалі про дітей забути.

— Ти давно забула, — замість «дякую» відповіла донька.

— Що ти про мене знаєш?! — невесело усміхнулася мати, наче позначку поставила: все, що могла дати доньці, - дала! Від чоловіка так легко не відкараскається.

Того вечора до коханця не пішла. Мовчки спостерігала, як Валя повернувся додому з купою ковдр, узявся складати їх в один великий пакет.

— Люди позносили, — пояснив ніяково. — Знають, що у мене склад напівпорожній, от і несуть… Адочко, я ковдри на Майдан доправлю й одразу додому.

Ада знизала плечима: як хочеш… «Валя ж знає… Давно знає, що у мене є Славко. Чому не обурюється?! Не кидає мене?… Що ж він за тюхтій такий?» — розмірковувала спокійно, сама дивувалася: не дратує чоловік, як зазвичай.

— Кого ти рвешся зігрівати, Валю? — спитала раптом зі щирим жалем. — Ти сам он геть промерз…

Валя завмер. Глянув на дружину чисто-ясно.

— Аби серце горіло, Адочко. Серце не підведе — поведе тільки туди, де людина має бути, — сказав, наче в душу царівнину зазирнув.

Знітилася. Він… про себе чи їй дорікнув? Може, дозрів урешті до розмови відвертої?

— То тебе серце на Майдан кличе?! — спитала без звичної стервозності.

— А повертає завжди до тебе, Адочко, — підійшов до своєї царівни гонористої, в очі зазирнув. — Ти теж… завжди повертаєшся.

Отак. І зрозумій того Валю! У більш безбарвні часи Ада би плюнула на спробу змінити своє життя — хай ллється собі, як лилося! — та в країні другий тиждень поспіль набирав силу, вирував, не видихався Майдан, спонукав до дій, змушував по-іншому дивитися на близьких і рідних: це ж і вони мордуються?… І хоч Аїда Озерова категорично не сприймала революційних подій, із подивом усвідомила: у її душі теж… з’явився чималий Майдан Незалежності — ламав звичні уявлення, відвойовуючи собі все більшу територію, ярив серце, вимагав вчинків, бив у мозок: «Так далі жити не можна!»

— Може, і не повернуся колись! — мовила обережно. — Якщо серце так підкаже…

Валя кинув на Аду швидкий приголомшений погляд, очі відвів.

— А я чекатиму… — відповів тихо. — Завжди…

Сіпнувся до ковдр, наче іншої справи нема: складав у пакет, руки посиніли, тремтіли, як від морозу. І так Аді шкода його стало — хоч плач! Дістала з шафи ще нестарий вовняний плед, простягнула чоловікові.

— Візьми з собою, Валю. Треба ж і тобі чимось зігрітися.

— Я поверну… — аж надто тихо пообіцяв Валя.

…Чоловік давно потягнув ковдри на Майдан, Мар’яна зателефонувала: сьогодні вдома не ночуватиму, і Ада подякувала Богу, що цього злого зимового