Дарина Гнатко - Катерина

– Давай допоможу.

Катерина відсахнулась.

– Ні, що ви?

– Але ж відра важкі.

– Я звикла, – тихо відказала Катерина й покосилась на Настину, яка тополею вигиналась у їхній бік, аби добре розчути, про що ж вони будуть розмовляти. Вона геть забула про коромисло, що важкою ношею висіло на плечах, а очі так і горіли. Пан Криштоф, прослідкувавши за поглядом Катерини, красномовно спохмурнів, неначе щойно помітив її, і поглянув так, що Настина відразу ж зашарілась, почервоніла й квапливо затрусила босими ногами з товстими литками вверх до села. Утім, Катерина знала, що далеко вона не зайде, заховається біля найближчої верби, аби не проґавити чого цікавого.

Потім поглянула на пана й побачила його похмуре лице.

– Що це таке?

Катерина заблимала.

– Де?

– На твоєму лиці! Невже не бачила синця на пів лиця?

– А… – їй пригадалась важка рука мачухи. – Та… то я впала невдало, – бовкнула вона швидко, бо не хотіла, щоб він знав про мачушині побої.

Теплі пальці однієї руки обернули її лице до себе, а другою – з легкістю зняв з плечей важке коромисло.

– Подивися на мене, Катарино!

Очі, які вона ховала від нього, піднялися й відразу ж потонули в пронизливому погляді темних очей, що захоплювали, зачаровували та позбавляли здатності щось розуміти.

Криштоф похитав головою.

– Ти зовсім не вмієш брехати, Катарино. Хто тебе вдарив?

– А вам до того який клопіт?

– Клопіт. То хто? Батько?

Катерина яро захитала головою.

– Ні!

– Тоді хто? Мачуха?

Катерина кинула на нього вражений погляд. Господи, а він звідки про мачуху знає? І тим поглядом дала йому відповідь. Вираз його обличчя враз зробився холодним і гнівливим, а темні очі звузились.

– Я маю побалакати з цією жінкою та попередити її, що, як вона хоч раз торкнеться тебе пальцем, я з неї шкуру здеру, – скрізь зуби процідив він, і Катерина, із жахом уявивши, що він зараз піде в їхню вбогу хату лаятися з мачухою, забувшись, ухопила його за рукав шовкової сорочки й швидко загомоніла:

– Ні, пане, не треба!

Пан Криштоф поглянув на її руку.

– Треба!

– Ні, не треба, – невідомо де набравшись хоробрості, заперечила Катерина й понеслась, забувши, що перед нею пан стоїть, із яким не можна так розмовляти. – Коли хочете знати, ваша провина в тому, що вона мене вдарила. Нащо ви прислали зі Злотником ті кляті гроші?

Криштоф розгубився.

– Я хотів допомогти!

– Потрібна вона комусь, ваша допомога! Їй грошей скільки не дай, усе одно в скриню закриє, і зась! А через ті гроші вона мене блудницею вважає, тому й била…

– Я поговорю з нею!

– А що це дасть? Ви не знаєте моєї мачухи, то страшна людина, вона вже стільки крові з мене випила за ці роки…

Пан Криштоф покривився, мов від болю.

– Я заберу тебе до свого дому…

– Нікуди ви мене не заберете, пане. За два тижні я маю стати дружиною сотника Яковенка. Тоді й піду від мачухи!

Криштоф застиг, здавалось, задерев’янів від цих слів. А Катерина, не бажаючи більше краяти собі серце, підхопила коромисло й, стримуючи крик болю, прошепотіла:

– Прощавайте!

Оминувши пана, зібралася піти геть, але не встигла ступити й п’яти кроків. Сильні, уже знайомі руки вхопили її, потягнули назад, до дужого та гарячого тіла, відкинувши коромисло з відрами геть.

Катерина тільки ахнула.

– Що ви?

– Ми не попрощались, – відповів пан Криштоф, розвертаючи її до себе лицем. Катерина лише тихо зітхнула, коли його губи заволоділи її вустами пристрасним, відчайдушним і глибоким поцілунком. Так її ще ніхто не цілував, навіть він сам учора біля річки. Повагавшись якусь мить, вона обняла його за широкі плечі та відповіла на цю пристрасну ласку, відповіла так, як уміла, укладаючи у свій поцілунок усі почуття, які відчувала до нього, ту тугу, що краяла їй серце. Цілувала, танула, геть позабувши, що за ними, можливо, десь стежать очі Настини, яка причаїлася біля якоїсь верби. Усе то було пустим, далеким. Головним було те, що її цілував цей чоловік, нехай на прощання цілував… І вона оживала із цим поцілунком, сповнювалась від нього силою та життям – тільки поруч із ним і тільки для нього. До вечора вона стане нареченою сотника, але зараз вона ще вільна, вільна цілувати його востаннє.

– Катарино, – прошепотів Криштоф, – скажи мені, що не станеш дружиною того вусатого пузаня!

Катерина, розплющивши очі, затуманеним поглядом поглянула в ласкаві та палаючі очі пана Криштофа.

– Я… я не можу, – безпомічно прошепотіла вона, – так вирішив батько, і я не можу йому не скоритися. Була б моя воля, я б зроду не стала дружиною сотника. Я його ненавиджу!

Пан Криштоф усміхнувся.

– Справді? – запитав ледь чутно.

– Справді, – видихнула Катерина, зачарована ніжністю його темних, чаклунських очей. І в наступну мить наполегливі гарячі вуста знову заволоділи її вустами. Й увесь світ ізник, розтанув у тому поцілунку. Солодкому й останньому!

– Я б волів ніколи не відпускати тебе, – прошепотів Криштоф, відриваючись від неї. – Але як мені тебе втримати? Не заслуговуєш ти на те, щоб бути коханкою, ти варта більшого, і я…

Катерина заплющила очі.

– Благаю вас, мовчіть! Мені вже час іти! – промовила вона, відчуваючи, як серце розривається від болю. Криштоф зітхнув, мовчки набрав у відра води й заперечив, коли вона потягнулась за ними.

– Я допоможу!

– Не треба!

– Треба!

Він пан, тому Катерина скорилась, але біля верби баби Омелянівни підвела на нього благальні вологі очі.

– Не треба далі, благаю вас!

– Але ж тобі важко…

Катерина зітхнула.

– Можливо, але повірте мені, пане, це не перші відра в моєму житті й нічого зі мною не станеться.

Криштоф похитав головою, але більше заперечувати не став, допоміг їй одягнути коромисло, потім нахилив чорняву голову й поцілував загрубілі, натруджені руки.

– Бувай, Катарино!

Катерина підвела на нього наповнені сльозами очі.

– Прощавайте, пане!

І пішла. Пішла запиленою стежиною так швидко, як тільки могла. І жалкувала, що народилась вона не панею, а простою кріпацькою дівчиною. Якби була вона пані, то не відпустив би її пан Криштоф, узяв би за дружину, а так… Пани не одружуються зі своїми кріпачками, така вже вона, сувора правда життя.

Удома, покинувши відра біля порога, вона попленталась до комори, упала на лантухи та гірко заридала. Заридала, виплакуючи весь свій біль за паном Криштофом.

– Матінко рідненька, – шепотіла вона скрізь сльози, – що ж ви покинули мене, матусю? Немає тепер кому приголубити вашу Катруню.

Із двору зачувся голос мачухи.

– Катре? Катре? Де тебе чорти носять? Щоб ти пощезла, клята дівко, де ти поділась?!

– Іду я, – відгукнулась Катерина з комори та пішла, залишивши в коморі своє гірке горе та сльози.

6

День той тягнувся для Катерини нудотно, тоскно, довго. Увесь ранок вона готувала наїдки для сватів. І якось байдуже дивувалась тому, що мачуха десь роздобула трьох угодованих качок та лантушок білого пухкого борошна.

Сотник. Усе той сотник, купив Мальків із усім їхнім злидарським дрантям, а платити буде вона, собою заплатить. Серце ж її в той час шматується від утрати того єдиного, за ким тужить. За паном. Так вона все й робила, мов тут була, й неначе й зовсім не було її тут.

– Катре, не спи, – смикнула її за сорочку мачуха, коли вона, виліпивши пиріжки з маком, так і застигла над ними, замислившись про пана. Катерина кинула на неї похмурий погляд, але пиріжки доробила.

А за декілька хвилин розбила глечика з кисляком.

– Катре! – засичала Килина. – Щоб тебе трясця взяла! Що з тобою сьогодні таке?

Катерина зле всміхнулась.

– Від щастя млію!

На Мальковому бідному подвір’ї було весело та гомінко. Діточки, чекаючи на щирі подарунки сотника-жениха, цвірінчали, мов зграя горобців, і навіть Домна, мов позабувши про свою хворобу, одягнулась святково й тихо раділа