Дарина Гнатко - Катерина

з дітей. ЇЇ зігрівала думка про те, що незабаром у них із Назаром з’явиться домівка.

– Щось ти занадто бліда сьогодні, – пробурмотіла Ярина, заплітаючи в Катеринині коси жовтогарячі стрічки, – та ще цей синець, жах просто, бодай їй руки повсихали!

Катерина заплющила очі.

– Проклинати гріх, – тихо сказала вона, але у відповідь дістала лише зневажливе фиркання Ярини.

– А їй не гріх? Усіх гріхом лякає, а сама що робить?

А далі потягнулись важкі для Катерини хвилини сватання. За сватів сотник привів чотирьох старих козаків, поважних і надутих пузанів, із довгими вусами та непривітними очима. Катерина бачила, із якою зневагою та насміхом оглядали вони їхню бідну хату, як піджимали тонкі губи, дивлячись на неї, наречену, і відчувала себе якоюсь непотрібною людиною, рухалась, мов кілок проковтнула. Сотник пихатим індиком сидів біля батька й від часу до часу кидав на неї якісь дивні погляди. А як випала нагода, Катерина мовчки тихенько висковзнула з хати.

Оминувши комору, вона притулилась до тину, за яким починався город, і втомлено прикрила очі. Думати ні про що не хотілось, особливо про того чоловіка, якому її вже просватано…

– Ось де ти заховалась, – пролунав зовсім поряд басовитий голос ненависного сотника. – Чого з хати втекла?

Катерина поглянула на нього спідлоба.

– А вам не однаково?

Яковенко зіщулився.

– Яка ж ти неласкава, – протягнув він, підступаючи до неї обережною та неквапливою ходою хижака. – Що ж ти так, Катруню, я ж тобі таки наречений.

Катерина відповіла йому холодним поглядом.

– Я не прохала вас брати мене за наречену!

– Осоромленою бути захотіла?

– А хоч би й так?

Він так несподівано, так швидко кинувся до неї, що вона не встигла відбігти й опинилась притиснутою до шершавого тину його сильним, угодованим тілом. Смикнулась, щоб утекти, але міцні чоловічі руки затисли так, що вона скривилась від болю.

– Пустіть мене!

Сотник заскрипів зубами.

– Що, до того поляка закортіло? Та ти повинна мені в ноги вдячно кланятись, що я тебе від сорому врятував, а ти що? – Він недобре всміхнувся. – Та дарма, після вінчання я примушу тебе за все відплатити, я твою зухвалість за одну ніч виб’ю.

Катерина здригнулась.

– Пустіть! Ви мені огидні!

– Огидний? Ах ти ж панська підстилка! – Образа обпалила Катерину вогнем, і вона знову смикнулась у його руках, але сотник тримав міцно. – А пан тобі тоді не огидний?

Її золотаво-зелені очі сяйнули.

– Не огидний.

Сказала, зухвало та насмішкувато сказала й пошкодувала. Розпашіле, смердюче від шинкарської горілки дихання сотника вмить обпалило лице, і чужі, ненависні й слиняві губи зім’яли дівочі вуста жорстоким, болючим поцілунком. Катерина застогнала та знову смикнулась, намагаючись опинитись якомога далі від цих ненависних губ, але тільки глибше втислася в тин, а його руки, мов кліщами, оповили струнке дівоче тіло. Сотник цілував її грубо, із якоюсь мстивою ненажерливістю. Подумавши, що отаке, і навіть гірше, чекає на неї тепер після весілля, Катерина здригнулася всім тілом.

Господи, помилуй! Вона ж цього не витримає!

Сильно замружившись, вона, мов окам’яніла, стояла в його обіймах, слухаючи, як він важко дихає, і бажаючи, аби все це швидше завершилось. А закінчилось воно так само швидко, як і почалось. Поряд, біля тину, почулось якесь ворушіння, а потім пролунав дитячий сміх.

– Сотник цілує Катрю! Сотник цілує Катрю!

Яковенко відхилився від Катерини, ослабив свої цупкі обійми й погрозив кулаком услід Андрійкові, який реготав.

– От негідник малий! Упіймаю, наскубу за вуха!

А Катерина, не чекаючи більше, із силою рвонулася з його міцних рук і молодою кізочкою гайнула в городи, зачувши за своєю спиною гнівливий окрик сотника:

– Катерино! Ти куди? Стій!

Але Катерина навіть не озирнулась, пробіглась городом діда Товкача, потім баби Бульбичихи, дісталась до річки, заховалась за вербою й здригнулась, забачивши величний будинок пана на пагорбі. І серце відразу ж обпекло болем. Перед очима знову, мов живе, з’явилося лице пана Криштофа. І до болю захотілось усе покинути, на все махнути рукою й побігти туди, через місток, де на неї чекав він. Дарма ким, аби опинитися поруч із ним, нехай коханкою, нехай занапастити себе, але хоч якусь мить свого життя побути щасливою. А цим шлюбом із сотником чи не занапастить вона себе? Тільки й того, що осоромленою не буде. Але ж якою ціною? Вона, цнотлива й невинна, стане дружиною того гидкого сотника, позбудеться сорому ціною власного страждання. Яке ж бо життя вона проживе ненависне поряд із ним!

Наплакавшись від душі, вона втерла лице, умила його водою, кинула сумний погляд на білий будинок, що виднів серед зелені.

– Прощавайте, пане Криштофе, – прошепотіла ніжними, грубо зацілованими сотником вустами, знаючи, що ніколи не наважиться піти до нього, не зможе… хоч би й кортіло їй того. Обернувшись, вона пішла вверх по стежині, до села. Пішла, полишивши серце своє стражденне там, за пишним панським садком. Полишила його назавжди з графом Гнатовським.

* * *

Нахиливши голову, Криштоф незрячим поглядом роздивлявся яскраво-червону рідину в келеху, що тримав у руках. Потім, навіть не покривившись, вихилив її одним ковтком і поглянув на свого управителя, який застиг біля столу.

Невесело всміхнувся.

– Що, Максиме Петровичу, боїтеся, що я зіп’юсь так, як дядько?

Злотник ніби зніяковів.

– Та я, пане…

Криштоф махнув рукою.

– Не треба, сам бачу, що боїтесь. А от хто радіє, так то отой мій телепень, що зветься старшим лакеєм, Тарас. Ви собі не уявляєте, як він зрадів, коли побачив мене напідпитку. Відразу ж притягнув бутель із прозорою горілкою й запропонував випити на пару.

Злотник відповів невеселою усмішкою. Вони помовчали, а Криштоф у цей час думав про свій намір поїхати геть із Борисів ще до весілля Катерини. Яка насмішка долі! Він приїхав сюди заради того, аби забути одну зрадливу красуню, а потрапив у полон до іншої, яка не зрадила, але виявилась йому не до пари. І яка заволоділа його серцем дужче, ніж Тереза. І він вирішив утекти, втекти, щоб не бачити її, щоб не краяти собі серце думкою, що вона належить не йому. А може, цур йому пек, тому чванству панському, махнути на все рукою та вкрасти її до свого дому панею, дружиною?

Відчувши, як захвилювалося серце, Криштоф покинув келех і випрямився в кріслі. Господи, а й справді, чому б йому так не вчинити? Він граф, сам собі господар, і вільно йому робити все, що заманеться, і навіть одружитися зі своєю кріпачкою, замість того, щоб принизливо тікати подалі, лишаючи її тому пузаню, відмовляючись від свого щастя.

Але додумати думки він не встиг, тому що в двері гучно, навіть оглушливо постукали, і, не дочекавшись відповіді, у дверях замайоріла червонощока блискучоока пика Тарасова.

– Вам лист, ваша світлосте, – гаркнув він на всю горлянку й покосив хитрим оком на пляшку з вином.

Криштоф простягнув руку.

– Давай сюди.

Тарас пройшовся панським кабінетом досить непевною ходою й повагом проказав:

– Від вашої матінки.

Криштоф покривився.

– Іди вже!

– Так, пане.

Хитрувато всміхнувшись, Тарас кинув на Злотника зверхній, переможний погляд і нерівно поплентав із кабінету.

А Криштоф затис у руках лист, замислився. Лист і справді був від матері, його ще досить молодої та вродливої матері, яка ніяк не бажала змиритися з тим, що має тридцятирічного сина та сама стоїть на порозі п’ятдесяти років. А взагалі вона вельми цікава, можливо, дивакувата людина. Донька зубожілого поміщика з Черкащини, вона зустріла в Києві молодшого сина графа, старого Грегоша Гнатовського, і закохавсь той у неї з першого погляду. І за якийсь час красуня Ірина Саввівна Кременська зробилась пані Гнатовською. І поїхала з чоловіком до Варшави, де й народився він, Криштоф. Хоч мати цього імені терпіти не могла та називала сина Кирилом, навіть охрестила його під цим ім’ям у православний чин