Елізабет Костова - Історик

щоразу не давав мені спокою. Я поставила книгу на полицю і запам’ятала сторінку, на якій зупинилась. Одна думка непокоїла мене, коли я спускалася сходами бібліотеки і йшла мостом через канал, вона не відпускала мене, аж поки я не дійшла до наших дверей. У Дракули, вигаданого Стокером, були улюблені жертви — молоді дівчата.

Батько говорив, що понад усе бажав поїхати навесні на південь — він хотів, щоб я побачила тамтешню красу. Наближались мої канікули, а батько проведе лише кілька днів у Парижі на зборах.

Я навчилась не тиснути на нього як щодо подорожей, так і стосовно історій. Коли батько був готовий, він продовжував, але ніколи не розповідав, коли ми були вдома. Гадаю, він не хотів, щоб морок спускався на наш будинок.

У Париж ми поїхали потягом, а потім машиною до Кевеннеса. Вранці я працювала над двома або трьома есе, які писала французькою мовою, котра щодень ставала дедалі кращою, а потім надсилала роботи поштою. У мене збереглося одне таке есе. Навіть зараз, через кілька десятків років, я розкриваю його, і до мене повертається почуття невимовної краси серця Франції в травні. Запах трави, що була не травою, а l’herb — їстівна, свіжа. Таке враження, ніби у Франції всю зелень можна було їсти (її додають у салат і в сир).

Уздовж дороги на фермах, де ми зупинялися, щоб купити продукти для пікніка, нам готували все краще, ніж у будь-якому ресторані: кошик зі свіжою полуницею, що червоними кольорами сяяла на сонці (здавалося, її можна було не мити), головки козячого сиру, важкі, як гирі, вкриті шаром сірої цвілі, ніби їх качали по підлозі у підвалі. Батько пив червоне вино без етикетки — воно коштувало лише кілька сантимів, щоразу після їжі він закорковував пляшку й завжди носив скляночку, яку загортав у серветку. На десерт ми їли великі скиби свіжого хліба й покривали його товстим шаром шоколаду. Від задоволення в мене болів шлунок, а батько казав, що коли ми повернемось до нашого колишнього життя, він знову сяде на дієту.

Спочатку ми їхали на південний схід, а потім, за день або два, вирушили в прохолодні гори.

— Les Pyrenees-Orientales, — сказав батько, розгортаючи дорожню карту на одному з наших пікніків. — Уже кілька років я мріяв повернутися сюди.

Я провела пальцем по нашому маршруту й здивувалася, як близько ми від Іспанії. Ця думка й чудове слово «Orientales» збентежили мене. Ми наближались до межі відомого мені світу, і вперше я усвідомила, що одного разу поїду ще далі, набагато далі. Батько хотів подивитись на якийсь монастир.

— Гадаю, сьогодні ввечері ми під’їдемо до міста, а завтра піднімемось туди пішки.

— А це високо? — запитала я.

— Це приблизно половина дороги в гори, які захищають монастир від різних вторгнень. Його побудовано 1000 року. Це неймовірне місце, воно оточене з усіх боків скелями, через які важко пройти навіть найсміливішим і найдосвідченішим пілігримам. Місто, що лежить унизу, тобі теж сподобається. Це старе місто із джерелом мінеральних вод. Воно справді чарівне.

Батько посміхався, коли говорив це, але все одно він був неспокійний і занадто швидко склав карту. Я відчула, що незабаром він розповість мені продовження історії, і, можливо, цього разу умовляти його не доведеться.

Мені дійсно сподобався Ле Бен, коли того вечора ми заїхали до нього. Це було ніби велике село, що розкинулося навколо самотньої маленької вершини скелі піщаного кольору. Великі Піренеї піднімалися над містом, затінюючи все, крім найширших нижніх вулиць, що тяглися вниз до річкових долин і великих ферм. Укриті курявою платани росли по краях запилених площ, дерева не кидали тіні для перехожих та для бабусь, які торгували плетивом і пляшками з екстрактом лаванди. Відтіля було чітко видно кам’яну церкву, над якою кружляли ластівки, вона стояла на найвищій точці міста. Ми бачили дзвіницю церкви, що ніби пливла в тіні височезних гір, довга тінь від дзвіниці тяглася по цій частині села й накривала вулицю за вулицею під час заходу сонця.

Ми добре повечеряли, поївши суп, що називався «гаспачо», та відбивні телячі котлети в ресторані, розташованому в підвалі одного з готелів, побудованих у дев’ятнадцятому сторіччі. Метрдотель, поставивши ногу на мідну підставку бару біля нашого стола, розпитував ліниво, але чемно про нашу подорож. Він був непомітним чоловіком, одягненим в усе чорне, з вузьким обличчям оливкового кольору, говорив уривчастою французькою, дещо з гострим акцентом, якого я ще не зустрічала, тому розуміла його мову набагато гірше від батька, який мені перекладав.

— Так, звичайно, наш монастир, — відповів метрдотель на запитання батька. — Ви знаєте, що наш Сен-Матьє приймає вісім тисяч туристів щоліта? Це справді так. Проте вони всі такі милі, спокійні, багато християн-іноземців піднімаються туди пішки. Це місце — усе ще центр паломництва. Вранці вони самі застеляють свої ліжка, їх практично не чутно, коди вони виходять або приходять. Але інші люди приходять сюди заради «le bains». Ви теж бажаєте відвідати наші ванни чи ні?

Батько сказав, що ми пробудемо тут усього лише дві ночі, після чого поїдемо на північ, а весь завтрашній день ми проведемо в монастирі.

— Ви знаєте, що про це місце ходять легенди: деякі з них особливо яскраві, але всі вони правдиві, — сказав метрдотель, посміхнувшись, від чого його вузьке обличчя відразу стало гарним. — Молода леді розуміє? Можливо, їй буде цікаво послухати їх.

— Я розумію, дякую, — чемно відповіла я французькою.

— Гаразд, тоді я розповім вам одну. Ви не заперечуєте? Будь ласка, їжте ваші котлети, гарячі вони смачніші. — Цієї миті двері ресторану розчинися, й зайшла всміхнена молода пара — мабуть, із постояльців готелю, вони ввійшли й вибрали собі столик. — Bon soir, buenas tardes, — сказав наш менеджер на одному подиху.

Я уважно поглянула на батька, і він посміхнувся.

— Так, ми тут усі перемішані, — сказав метрдотель, теж розсміявшись. — Ми такий собі «lа salad» із різних культур. Мій дід дуже добре говорив іспанською мовою, майже досконало, уже бувши старим, він брав участь у громадянській війні. Ми любимо всі наші мови. У нас немає ніяких бомб, ніяких терористів на кшталт басків. Ми не злочинці. — Він задирливо подивився навколо, ніби хтось йому заперечував.

— Я пізніше поясню тобі, — сказав батько пошепки.

— Слухайте, я розповім вам одну історію. З гордістю заявляю вам, що мене називають істориком нашого міста. Ви їжте. Наш монастир засновано 1000 року, ви це вже знаєте. Але насправді — 999 року, оскільки ченці, які обрали це