Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

священного сану, але суворе рішення потім пом’якшили до заслання у наше духовно обезглавлене Черешневе.

Сподіяне, видно, чорним покривалом впало на вразливе серце отця Василія, бо щойно перебрався у наше село, совісно почав прикладатися до чарчини, занепав духом, геть запустив паству, часто, перехиливши через міру, співав на весіллях і хрестинах сороміцьких пісень…

— Кажете хрестини вас учорашні мучать? — перепитав вуйко Семен. — Цьому можна запобігти. Побіжи лиш, Петре, за вином, — наказав хутко своєму охоронцю Недійді, — а ми з вами, отче, побесідуємо про мирські діла.

Як проходила та бесіда у хаті панотця, нині важко судити, але по якомусь часі над селом вдарили дзвони. Тим часом сільський бубнар і листоноша Гробар ходив вулицями, гупав у свій шкіряний вісник і кричав: «Люди чесні, поступив наказ від сільського уряду і пана превелебного зійтися до майдану на велику раду! Лишайте роботу і йдіть туди!»

Стояв погідний літній ранок. Черешнівці, впоравши у цей час худобу, саме збиралися у поле. Зачувши наказ сільських урядників, сельчани незрозуміло оглядалися, стенали плечима і не без остраху перепитували один одного: «Що б це могло статися?» А оскільки час тоді був, хоч і по війні, ще тривожний, недовго міркуючи, швидко чимчикували на майдан. Баба, мама і я в ту пору вийшли з двору і прямували до зимівлі, де Штефан Цар того дня розпочав першу косовицю. Але нас зупинили на виході із села, і ми мусили повернути з людським потоком до майдану. Там уже стояв довгий дерев’яний стіл, лавиці і перекинута залізна бочка, що мала, напевне, правити за трибуну. Натовп, з кожною хвилиною розростаючись, гудів, нуртував, закипав сотнями подивованих голосів. Біля призьби сільради, по команді «струнко», із трьохлінійкою за плечима стояв суворий Петро Недійда. Хтось пробував його розпитати, що трапилося, але геройський вояка, не змигнувши оком, мужньо мовчав. Тим часом серед людей пішла поголоска, що Семен Лапшун арештував і замкнув у сараї Русина, Петрущака, Байзя і ще кількох сільських комуністів, які противились задуманій ним важливій справі.

«Яке ж то велике діло замислив Лапшун?» — ось що найбільше цікавило і бентежило громаду.

Нарешті із сільради вийшли Другий Фронт і розвеселений панотець Василій.

«Превелебний уже встигли ізранку!» — понеслося невдоволено поміж жіноцтвом. Тим часом сільські урядники, незважаючи на уїдливі репліки, підійшли до столу. Другий Фронт змахнув рукою — натовп замовк, насторожився.

— Чесна громадо! — почав урочистим голосом вуйко Семен. — Днесь ми зібралися, щоби рішити раз і навсігди, як нам жити далі: йти до світлої будущини чи залишатися у потемках. А тому надаю слово усіма нами уважаємому панотцю Василію.

Панотець підійшов до бочки, вдарив по ній п’ястуком — і глухий стогін пронісся над майданом. Превелебний низько вклонився громаді і здійняв до неба руки:

— Дорогі мої браття і сестри! — почав могутнім голосом. — «Хай буде світло», — наказав господь. І стало світло! І бог назвав світло «день», а темряву — «ніч». І був вечір, і був ранок: день перший. І бог твердь учинив і відділив воду, що під твердю, і воду, що над твердю. І сталося так. І назвав бог твердь небом… І був вечір, і був ранок: день другий. І назвав господь суходіл землею, а місце, де зібралася вода, назвав морем. І бог побачив, що це добре… «Нехай земля вродить зелень, траву, що насіння розсіває за родом і подобою її, і дерево родюче, що за родом своїм плід приносить, що в ньому насіння його на землі». І сталося так…

Натовп, вирячивши очі, слухав із розкритими ротами біблейську історію про сотворіння світу, не відаючи, до чого йдеться.

— І сказав господь: «Нехай будуть світила на тверді небесній для відділення дня від ночі, і нехай вони стануть знаками, і часами умовленими, і днями…»

— Пане превелебний, ви щось дуже по-церковновченому і довго глаголите, — кинув тихо, знетерпеливившись, Другий Фронт. — Ближче до діла, а не про сотворіння світу… Не видите, нарід заждався…

— Я хочу настроїти душі мирян на святий лад і тоді перейти до справи, — так же тихо вибачився панотець.

— А ви якось коротше… — порадив вуйко Семен.

— Браття і сестри мої! — продовжив превелебний Василій. — Не мені вам розказувати, як Всевишній за шість днів сотворив світ. І скінчив бог дня сьомого свою працю, яку він вчинив, і відпочив у дні сьомім від усієї праці своєї, яку чинив. І насадив господь бог рай у Едемі на сході: і там оселив людину, що її він сотворив.

— На мою грішну душу, панотче, кінчайте казки, ближче до діла! — загарячкував Другий Фронт.

— Зараз, зараз, — заспокоїв панотець і повів далі. — Пожалів господь одинокого чоловіка… Узяв одне з ребер його і закрив це місце плоттю. І перетворив господь то ребро, що взяв із Адама, у жінку, і привів її до Адама…

— Бігме, — прошипів вуйко Семен, — візьму бочку і зараз вам на голову висаджу!..

— Про гріхопадіння наших прабатьків я пропускаю!.. — невдоволено оголосив панотець і сказав: — І пізнав Адам Єву, жінку свою, і вона завагітніла і народила Каїна. І сказала: «Набула я чоловіка від господа. І ще народила брата його, Авеля…» Як видите, дорогі миряни, світ сотворився так, аби людина не існувала в самоті, а тягнулася одна до одної, жила гуртом, помагаючи одна одній, люблячи ближнього.

— Але чому тоді Каїн убив Авеля? — запитав хтось із гурту.

— Ізиді, сатана, яко на місце своє! — кинув нищівним поглядом отець Василій на допитливця. — Бо Каїн був, олуху небесний, таким же безбожником, як ти!.. — І, трохи заспокоївшись, превелебний продовжив: — Але, дорогі вірники, я вас усіх днесь закликаю жити в гурті, який по-мирському зветься колгосп. Про нього вам і розкаже наш сільський урядник, від народження Семен, а по фамілії Лапшун.

Панотець відійшов від бочки і великодушно показав рукою на Другого Фронта. Проповідь панотця не задовольнила вуйка Семена. Досить сердитим кроком він рушив до бочки-трибуни і, як у нас кажуть, одразу і рішуче взяв бика за роги.

— Многоуважаємі товариші і товаришки! — сказав Другий Фронт. — Руські браття принесли нам волю, щоби ми йшли до світлої будущини, щоби нігде у нас не було бідних і багатих газдів, щоби наші діти не були вічними слугами землі, а вчилися, набиралися мудрості і розуму. Але ми і далі жиємо кожен сам по собі, як кертиці[6] у норах. Газдове і далі наживаються, а чесний челядник бідує… Наш сільський уряд порішив із цим кінчати. Справедливості ми можемо добитися тільки в колгоспі. І ми зібралися,