Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

чомусь не дуже сміливо і гостинно. Біжить-біжить із Дунайської низовини, галасує птахами, дихає вітрами, а потім на півдорозі зупиниться у якомусь селі і спочиває. Там, у долинянських селах, свої дні народження вже справляли сливи, яблуні — бралися легеньким туманом квіту, а в нас ще тільки на ліщині ледве прокльовуються зелені оченята. Але цього року яр-пора видалась газдівною і ніде не барилася. Прийшла нагально, хутко зігнала сніги, висушила дороги, поназбирувала повні небеса жайворів, мовляв, веселіть людей, кличте із землі трави, жито-пшеницю і всяку пашницю. Проте бувалі сельчани не вельми спішили в поле.

— Надто рання весна оманлива, — говорили газдове. — Зореш, посієш — матимуть потім чим жирувати заморозки.

Один тільки дід наважився вигнати плуг в поле. І тепер я не міг збагнути, чому батько так розсердився. Ще з осені в селі багато мовилося про колгосп, про те, щоб від діда і ще деяких газдів землю забрати. За це голосував і батько, але, як то насправді буде, ще ніхто не знав. А газди тим часом тихенько посмішкувалися і, не ховаючи глузування, говорили:

— Ми вже в один колгоз вступали, пережили його, то, ачей, і цей якось перебудемо.

При цих словах сміялися всі: тут мова йшла про колгосп, який ще влітку сорок п’ятого організовував Другий Фронт. Тодішній випадок налякав і навеселив багатьох у Черешневі, а вістка про нього розлетілася далеко по навколишніх селах.

А події тоді розгорталися так. Батько повернувся з війни наприкінці травня, а через тиждень, насампочатку літа, його обрали головою сільради. Секретарем і помічником заголосився бути вуйко Семен — Другий Фронт. На сільському сході гаряче доводив черешнівцям, що він теж страждав від хортіївського режиму за світлу ідею. Тут же перед присутніми закасав сорочку, аби добре розгледіли шрами на спині. Отже, має повне право на місце в новому уряді.

Черешнівці — народ поміркований, обачний: хтозна, як час поведеться, нікому не хотілося вельми пертися вперед, то й проголосували за вуйка Семена. Раз так чоловік хоче — хай буде. Другий Фронт — колишній завзятий політик, людина допитлива, хоч і не без дивацтв — на грамоті знався, і це всіх влаштовувало.

Наступного ж дня, тільки новий сільський уряд приступив до своїх повноважень, вуйко Семен категорично поставив перед головою сільради питання:

— Скажи мені, Андрію, як ми з тобою будемо вести село у світлу будущину?

— А як ти її бачиш перед собою? — зацікавлено усміхнувся батько.

— Найперше, я собі так думаю, у село треба завести електрику. Багато електрики! — сказав рішуче Другий Фронт. — Підключити її до кожної хижі, поставити стовпи на вулицях, і хай горить вдень і вночі. Най люди видять, що прийшло світле життя!

— З електрикою це розумно, — мовив нелукаво батько. — Може, не зразу, але вона у селі буде. Правда, треба подумати, чи варто її вдень палити…

— Ні, ні! — замахав руками Другий Фронт. — Раз ми з тобою боролися за світлу будущину, то най людям усюди буде ясно.

— Бог з ним, — кивнув батько. — Доживемо, якось вирішимо. Ну, а далі?

— Це не далі, а вже тепер, від сьогодні… — підняв вказівний палець вуйко Семен. — Нам треба колгосп організувати у селі. Я много начувся від наших визволителів про колгоспи… Та й ти жив у Радянському Союзі, видів на свої очі…

— Колгосп це добре, — сказав задумливо батько. — Але треба почекати. Най люди порадяться, самі дійдуть до того.

— Андрію, я тобі вірю. Але сам знаєш, із якого ти роду, — застеріг вуйко Семен. — Щоби потім не вийшло, що син газди вибився в урядники і супротивиться новому життю… Мовляв, батька свого покриває…

— Із няньком ми не сіяли, то й врожай ділити не будемо. А про колгоспи ще рано говорити, — відповів стримано батько. — Всьому свій час. Не народить же тобі жона дитину скоріше, аніж на те пора прийде…

— Народить! Коли треба — народить, — безтурботно запевнив Другий Фронт. — Он мене мої мамка, кажуть, на два місяці раніше вродили, і нічого не сталося.

— Статися не сталося, але по тобі видно добре, що не зовсім гаразд, — кольнув батько.

— Як собі, Андрію, хочеш, — не вловивши іронії, продовжував вуйко Семен, — але волію усім нам добра і буду боротися за колгосп до останнього дихання.

— Ось ти наслухався, начитався за колгосп… Інтересно, як ти мислиш у нас його організувати? Із чого починати?

— Його спершу треба зробити, а вже відтак розберемося. Головне, почати: щоб усі робили на одній землі, жили в’єдно, порівну ділилися, аби кожному чоловікові було добре, — переконував вуйко Семен.

— Мудро думаєш, ой мудро, — хвалив батько. — Тільки давай все-таки підождемо…

Однак Другому Фронтові, як завжди, не терпілося. Він уже ходив по хатах і палко агітував черешнівців за світлу будущину. Його — де уважно, де не без ляку — вислуховували, інколи підтакували, інколи перечили і з миром проводжали за поріг. Аж тут Другому Фронтові трапилася нагода перейти від слів до діла. Батька у важливій справі викликали до Ужгорода. Поїхав він у неділю ввечері, а на ранок вуйко Семен здійснив у сільському уряді переворот — взяв усю владу в свої руки і іменем закону оголосив у Черешневі загальну колективізацію. Аби бути певним в успіху справи, Другий Фронт помізкував-помізкував і порішив: для здійснення колективізації він мусить мати сильну ідеологічну підтримку. Тому рано-вранці з першими півнями дався до отця Василія. Превелебний, щоправда, зустрів його далеко не з церковною шанобливістю.

— Пошле господь на тебе прокляття, і замішання, і нещастя на всякий почин руки твоєї, — тручи лоба, виголосив з порога вранішню проповідь отець Василій.

— Вибачте, пане превелебний, — мовив діловито вуйко, — маю до вас важливу справу.

— Ударить тебе господь єгипетською проказою, сину окаянний!.. Яке діло до мене може бути, коли в голові моїй ще не вгомонились вчорашні хрестини.

Пан превелебний Василій приїхав у наше село після втечі панотця Ковача. Подейкували, в одному із великих долинянських сіл Василій мав багатий приход, шану і повагу не тільки серед прихожан, але й священнослужителів. Йому пророкували високий сан, проте змїй-спокусник, проклятий господом богом за оману нашої праматері Єви, спонукав до гріхопадіння і раба божого Василія: панотця розсекретили у кукурудзі, куди він із жінкою сільського старости часто забігав милуватися і слухати, як росте трава. Село, де правив службу панотець Василій, як на біду, належало до богобоязних і високо моральних. Можна тільки уявити, який рейвах зчинився серед пастви опісля такої новини. Панотця спершу дуже не по-святому відлупили агенти старости, а серед верховних служителів виникла думка позбавити Василія