Ірен Віталіївна Роздобудько - Останній діамант міледі

немає у нього яхти, Ярик! Це я напевно знаю. Хатку в Криму купив, жінку з Туреччини привіз, «мерс» купив, а от яхти поки що немає, можу заприсягтися!

— Звідки ти все можеш знати? — долучився до розмови Портянко. — Жан завжди був темною конячкою, а зараз — тим більше… А чи не здається тобі, друже, що треба цю темну конячку витягнути на світ? Занадто він став пихатим.

— Заздриш? — посміхнувся Араменко.

— А ти — ні?

— Звичайно ж, ситуація трохи образлива… Але Жан талановитіший за нас, і з цим треба рахуватися.

— От і порахуємося у поїздці! — відрубав Портянко. — 3 друзями треба ділитися. І час для цього, гадаю, настав.

— Не сваріться, хлопці! — Атонесов розлив по чарках коньяк. — Краще вип’ємо за успіх нашої спільної справи! І… подивимося он на тих дєвочєк…

— До речі, я вчора познайомився з такою жінкою! — заблищали очі в Араменка. — Куди цим куркам до неї! Уявіть собі італійку зі світлим волоссям або білошкіру мулатку — словом, повний абсурд, фантасмагорія — негатив картини Врубеля! А головне — із нею можна роз-мов-ля-ти!

— Цього ще не вистачало! — пережовуючи черговий шмат м’яса, посміхнувся Портянко.

— Де ти її зняв? — запитав Атонесов.

— В клубі у «Самича». Вчора вдень зайшов пообідати, а там — вона. До речі, сказала, що читала мої опуси в газеті, знає, що я товаришую із Жаном…

— Так вона хотіла через тебе познайомитись із Дартовим?

— Зовсім ні! — образився Араменко. — Дартов її не цікавить. Він не здатен зацікавити ТАКУ жінку! Знаєте, що вона мені сказала, — «друзі нічого не варті в цьому житті, вони забувають про тебе на другий день після смерті…» У неї чудове, нетутешнє ім’я — Мілена…

Над столом зависла пауза. Портянко зосереджено жував, Атонесов, випускаючи кільця диму, дивився на одну з танцюристок, що лишилася в одних мережаних трусиках. Ярик Араменко взяв зі столу напівпорожню пляшку коньяку і зробив прямо з шийки кілька ковтків. Він був роздратований тим, що приятелі не почули його. Він згадував обличчя вчорашньої знайомої і подумки повертався до того неприємного відчуття, яке усе частіше накочувалося на нього, — то було відчуття чогось нездійсненного. Усі троє вже добряче набралися.

— Семене, ти можеш зробити так, щоб вона потрапила із нами на пароплав? — запитав Ярик Атонесова.

Той відірвав хмільний погляд від танцівниці.

— Не переймайся, друже, там буде стільки різних тьолок… Всі місця заброньовано.

— Але ж Дартова ти, певно, записав із його бабою? — не вгавав Араменко. — Зроби і мені дві каюти!

— Пішов ти! — відмахнувся Атонесов і встав, аби підійти ближче до подіуму.

— Ще пожалкуєш, пацюк! — крикнув йому навздогін Араменко.

— Та біс із ним! — голосно гикаючи, сказав Портянко. — Зараз не про баб треба думати. Нехай наш друг Жан поділиться тим, що має. Зрештою, хто усе це йому влаштував? Га?!!

Портянко закричав так голосно, що на них звернули увагу двоє однаково поголених охоронців.

— Тихо, Вадику, — заспокоїв друга Араменко. — Поквитаємося з усіма…

Він знову потягнувся по пляшку, але вона була вже порожня. Якби вони сиділи не в нічному клубі, а в забігайлівці часів своєї юності, він скористався б моментом і кинув нею у стіну. Але натомість Ярик непевним рухом поправив краватку і, не очікуючи на виступ обіцяного програмою гастролера, пішов на вулицю.

У дверях він, похитуючись, озирнувся і знову огледів задимлену залу, інтер’єр якої більше скидався на інтер’єр пекла — п’яний Атонесов засовував купюри до трусиків стриптизерки, Портянко налягав на нову гарячу страву, яку приніс офіціант, червоні та ядучо-зелені вогники стрибали по обличчях гостей… Купка жінок танцювали біля подіуму естради. Їхні обличчя були червоні й масні. Ярик зловив себе на думці, що усі жінки нині однакові — кумедні і досить жалюгідні. Після п’яти хвилин розмови з гарненькою кобітою стає зрозумілим, що їй потрібен твій гаманець і заради нього вона готова на все у перший же вечір знайомства. «Н-у-удно, панове!» — подумав Ярик. «Я знаю усе наперед, — сказала йому недавня знайома. — Те, що ви скажете мені, і те, що я змушена буду відповісти вам…» О, вона не була схожа на жодну з цих розпашілих танцівниць!

«Де тебе шукати, Мілено? — зі щемом подумав Араменко. — Ти не дала мені свого телефону, не залишила адреси… А чи була ти взагалі, Мілено?..»

Хмільна сльоза потекла у нього із правого ока. Ярик Араменко із силою грюкнув дверима і вийшов на повітря. Ніч пахла бузком…

* * *

…Ця ніч пахла бузком.

— Ти чуєш, який запах? — запитала Влада Макса.

Вони, як це іноді траплялося, знову сиділи за столом при свічках і вечеряли. Влада відчинила вікно, легкий вітер хилитав язички полум’я. Вони тріпотіли, як прапорці в руках пароплавного сигнальника.

«Цікаво, про що вони говорять до нас?» — подумала Влада. Сьогодні Макс почувався краще, вона навіть обійшлася без свого фокусу з люстром. Єдине, що зараз хвилювало її, — як сказати Максу, що вона має лишити його самого на цілий тиждень, та чи витримає він цей тиждень повної самотності.

— Знаєш, — сказав Макс, — я давно вже не можу сприймати запахів, особливо таких, — вони повертають до життя. Не будемо про це…

— Добре, не будемо, — погодилася вона. — Що тобі сьогодні снилося, любий?

— Не говори зі мною як із дитиною! Гадаєш, я не розумію, що зі мною відбувається? Довго ти триматимеш мене у тій кімнаті?

— Поки не знайду Жанну, — холодно відказала вона. — Нехай вона вирішує, що робити далі…

— Я хочу шукати сам…

— Добре, добре, — поспішила заспокоїти його Влада. — Ми шукатимемо разом. Почнемо прямо зранку, так? Зараз повечеряємо, поспимо, а потім…

— Подивись, яка тінь на стіні, — раптом перебив її Макс. — Вона схожа на лахмітника в їдальні для безпритульних… Дві склянки кефіру перед ним і один недопалок «Прими» — це я після смерті… Ти ТАМ не була, ти не можеш знати. Ти не знаєш почуття, яке має назву: «Мені нічого не потрібно». У це «не потрібно» входить усе те, чого ти так шалено бажаєш. Це так страшно. Можливо, настав час платити за своє місце на землі? Але чому так скоро? А можливо, ми з тобою вже заплатили — Жанною? Я — за свою писанину, за ці безкінечні рефлексії, за те, що усе пускав на слова, за муляжі зі слів, що звисають з паперу, як ось ці спагеті — дохлі і огидні, немов черв’яки. А ти… Гадаєш, що я нічого не знаю?.. Є така картина Магрітта — жінка зчищає з себе тінь чоловіка, але вона все одно залишається