Марина Соколян - Серце гарпії

пармезаном, — виголошує вона. — Пармезан — окремо. Потім — качина грудка з фуа-гра… або ні… краще, з трюфельним соусом. Так. На десерт — сорбе.

Підібгавши губки, кельнерка киває і відпливає геть.

— Фуа-гра? — дивується генеральний. — А ти хоч би його куштувала?

— Ні, — гордо відказує вона, — поняття не маю, що воно таке.

Франк пирхає, делікатно затуливши рота рукою. На білосніжному манжеті зблискує коштовна запонка. Але ж і джиґун! — чудується Ярка. Зверхньо на такого спробуй глянь — хіба в’язи скрутиш, та й по тому… Вона раптом розуміє, чому Ольга витрачає такі шалені гроші на модельний одяг та прикраси — та ж просто хоче виглядати йому рівнею! І я хочу теж, усвідомлює Ярка. Аби ніхто, ніхто й ніколи не дивився не неї так, як та пихата курва кельнерка!

Салат виявляється купою листя з дрібними помідорчиками. Пармезан же — найсмачніша в тому складова, тож Ярка тішиться, що замовила його в окремій вазочці. А от качина грудка… ага.

— Що це? — позірно дивується вона. — Я ж замовляла качку з фуа-гра!

— Ви замовляли з трюфельним соусом, — буркає офіціантка. — Ось він.

— Ви ще пальцем потицяйте, — кривить губи Ярка. — Я чудово пам’ятаю, що я замовляла. Терпіти не можу трюфелі — від них же тхне!

— Ви замовляли, — наполягає кельнерка, звіряючись із папірцем. Проте Ярчиного замовлення вона не записала — либонь, від власної ж погорди.

— О, ви навіть занотувати не подбали, — коментує гостя. — А варто би, як маєте таку погану пам’ять.

Кельнерка береться червоними плямами від люті — так і лайнулася б, напевне, але ж не має на те права! Ярка бачить раптом, що вона не така вже й молода — онде, які складки на шиї, та і на лиці — тлустий шар гриму.

— Я не… — починає та.

— Авжеж, — перебиває її Ярка. — Розумію. Із такою пам’яттю ви ні на що ліпше не вивчилися, окрім як подавати. Та і те робите аби-як, — вона зневажливо відмахується від страви. — Заберіть — я це не їстиму.

Фуа-гра, проте, теж не припала їй до смаку. На загал того вечора їжа мала гіркуватий присмак. Підтале сорбе на десерт подала чомусь уже інша офіціантка.

— А не зле, — потім, уже в машині, відзначив Франк. — Тобі сподобалось?

Ярка розуміла, звісно, що йдеться не про їжу.

— Люблю ласощі, — похмуро відказала вона.

Генеральний розсміявся. У нього був несподівано приємний сміх.

— Ну, біжи, — мовив він, спиняючи «ягуара» коло станції підземки.

Ярка вискочила, мов попечена, а потім чомусь довго проводжала поглядом Франкову розкішну автівку. Її трохи трусило, наче від звіданого переляку.

А чи й, може, від солодкого передчуття.

* * *

Вона прочувається від таких нестямних зойків, що якусь мить нажахано метикує, чи не потрапила, бува, знову до заповітних гуртожицьких стін. Там подеколи бувало так точно весело, та і вислови частенько лунали цілком суголосні.

— Пад-делюка! Свола-ачь! Ану одпусти!

Насилу прочунявши, Ярка озирається. Щойно на світ поблагословилося, то чого отак зрання казитися? Сварка, проте, не вщухає — навпаки, здається, набуває розгону та батального розмаху. Такі вже розходяться репети вулицею, мовби катують кого; а ще й до того ж, голос жіночий — хрипкий і розкотистий, та однаково молодичий. Що ж воно за халепа?

Ярці нічого не видно з вікна мансарди — схоже, драматична зачіпка відбувається по той бік будинку. Дівчина тре заспані очі, а тоді рішуче біжить сходами, аби врешті визирнути надвір. А так і є: за сцену правує сусідське подвір’я — те саме, де недавно полоскалися на свіжому вітрі широченні майтки вкупі з червоною сукнею. От тільки сукня нині охоплює пишний хазяйчин стан, а сама хазяйка жваво ганяє подвір’ям, ухиляючись від розчепірених рук лютого здорованя, скорше за все, власного чоловіка. Щойно благовірний торкається втікачки, та зачинає голосити, та ще й так, мовби той розпанахав її пазурами. А я знаю здорованя, — згадує раптом Ярка, — це ж, либонь, він швиргонув Нестора попри двері, примовляючи, що не дозволить нікому підходити до своєї дами… Точно, він! Та от і дама знайшлася!

Вона в кавалера і справді вдатна: молода, поставна, от тільки голос — дай боже крукові… Чорні коси геть чисто розкуйовдились, обличчя розпашілося — краса, та й годі. От лишень з якого дива молодиця така чепурна просто зрання?

Аж ось врешті чоловік втікачку здоганяє, хапає її за вилоги, однак та сахається, і сукня не витримує наруги, подовжуючи декольте до самого подолу. Чоловік лається, жінка кричить, наче різана, той, схоже, губиться, і жінці вдається вискочити на вулицю, притримуючи новоутворені поли.

— Люди! — закликає вона до широкої громади. — Люди, дивіться, шо він сдєлав!

Люди і справді визирають подекуди, наполохано прислухаючись.

— Лю-юди! — розпачливо голосить красуня. — Він же звєрь! Він мене уб’є!

«Звєрєві», схоже, вистава вже починає набридати.

— Маша! — дратівливо кидає він. — Маша, успокойся!

Мата зиркає злостиво.

— Люди! — не вщухає вона. — Він мене бляддю назвав!

Здоровань відповідає несподівано спокійно.

— Ну бо блядь і є. Після сучого Приймака так і пішла по селу.

І тоді, сплюнувши, вертається до хати. Галаслива Маша лишається сама і, роззирнувшись, мовби по оплески, трохи вичікує, а тоді теж вертається додому.

Вулиця аж бринить тишею по завершенні вистави; чутно тільки шурхання засувок на хвіртках, як глядачі розбрідаються по хатах, та, звіддалік, обурений нявкіт кота, через якого перечіпляється, лаючись, невиспаний господар.

Ярка лише ошелешено хитає головою — але ж і страсті натще! — і вертається до ліжка. На власний подив, засинає вона миттю, дарма, що так брутально розбуркана. Таке, мовби й не було тієї зачіпки, а радше — мовби наснилося; воно ж зрання і не таке дурне, бува, приверзеться.

Зранку втім, чи вже радше пополудні, коли прокидається вдруге, Ярка ясно згадує досвітню приключку. Ось і привід, гадається їй, і чомусь від самої тієї думки сипле жаром по щоках — мовби сором… Але звідки би? «Не стидайся нагоди, стидайся її змарнувати», — казав генеральний, і наче нічого лихого не було в тих словах. Це вже вчинки, словами скликані, могли і до лиха часом довести… Ну та Ярка знає, що робити. Вона нікому не зашкодить, нікому-нікому.

Йдучи в гості до Галі, вона купує великий кульок цукерок.

Подвір’я в Никанорової невістки малесеньке, таке, що й козі не розвернутись. А проте є щось у ньому зворушливо затишне — може, ґанок, обвитий лапатим виноградом, може, куценька гойдалка, розфарбована каченятами, або іще — бетонована латка коло хвіртки, нині рясно покреслена кольоровою крейдою… Зразу видно, що в цьому домі живе дитина,