Володимир Михайлович В'ятрович - За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

розуміло, що в умовах невизначеності ситуації зі східним кордоном Польщі будь-який конфлікт на спірних територіях буде використаний проти нього. «Національну боротьбу на цих землях, ― писав генерал Стефан Ровецький у штаб Верховного головнокомандувача польських збройних сил, ― в певний період можуть використати Ради як привід для інтервенції». Крім того, для польського підпілля не залишилися непоміченими спроби українців залагодити конфлікт, що наростав. На основі аналізу публікацій ОУН кінця 1942 року МЗС еміграційного уряду підготувало повідомлення, де стверджується, що ОУН розглядає Польщу як потенційного союзника.

Про перспективний початок переговорного процесу розповідає НКВД Лука Павлишин. «У червні 1942, ― читаємо в протоколі, ― коли я був крайовим військовим керівником ОУН—Захід, до мене з’явився зв’язковий із Холмщини «Срібний» [12] і заявив, що один із членів польської підпільної організації [13] бажає вести переговори з ОУН. Я доповів про це крайовому провіднику ОУН—Захід «Дмитру» (Михайлу Степаняку) і з його санкції призначив переговори у Львові».

Імовірно, саме спровоковані прокомуністичними силами та німецькими репресіями перші спалахи війни між українцями і поляками влітку 1942 р. на Холмщині продемонстрували необхідність починати переговори. Предметом зустрічі у Львові стало встановлення нейтралітету між українським та польським підпіллям. Наступна зустріч, як твердить український зв’язковий Леон Лапінський у свідченнях радянським органам, не відбулася. Цей з в’язок із польським підпіллям зірвався через згадувану німецьку акцію в Замості.

Натомість у Львові тоді ж, улітку 1942 р., відбулася ще одна зустріч, на вищому рівні. ОУН цього разу представляли члени Проводу Михайло Степаняк та Зенон Матла, польську сторону ― політики з так званої «Демократичної лівиці». Як свідчать протоколи допиту Степаняка, відбулося три зустрічі, під час яких поляки та українці намагалися з’ясувати позиції сторін. Спільними точками дотикання, які могли послужити початком співпраці, було визнання необхідності боротьби з двома окупантами ― СРСР та Німеччиною, а також визнання взаємного інтересу в існуванні незалежних національних держав обох народів. Сторони розуміли, що нерозв’язаним залишиться питання належності західно­українських земель. Зважаючи на те, що польські представники не мали жодних офіційних повноважень від лондонського еміграційного уряду, переговори закінчилися нічим. Контакт у Львові перервався через арешт польських учасників перемовин.

Михайло Степаняк зазначає, що наприкінці літа 1942 р. у Варшаві відбувалися переговори за участі члена Проводу ОУН Омеляна Логуша ― «Іваніва» із представниками Делегатури краю польського еміграційного уряду. Судячи з того, що про їхні конкретні результати Степаняк нічого не чув, можна припустити, що ці зустрічі також закінчилися нічим.

Наступні перемовини пройшли за ініціативи польської сторони у Львові. Граф Дунін-Борковський та граф Бохенський від імені польського підпілля звернулися до митрополита Шептицького з проханням пов’язати їх із бандерівцями. Митрополит уповноважив для організації процесу отця Йосифа Кладочного. Переговори відбулися на квартирі священика на вулиці Бема у Львові, ОУН на них представляли Зенон Матла та інший невідомий член Проводу організації. Поляки були готові говорити лише про започаткування спільної антинімецької боротьби, тоді як оунівці вимагали політичних гарантій розв’язання українського питання, а саме визнання української незалежності й відмову від територіальних претензій Польщі на західноукраїнські землі. Очевидно, польська делегація не мала повноважень для прийняття рішень щодо таких питань, тому кількаденні дискусії завершилися безрезультатно.

Однією з причин відсутності поступу було те, що польський еміграційний уряд у Лондоні не бачив шляхів розв’язання проблем, які непокоїли українців. Польські політики обрали вичікувальну позицію, спостерігаючи за кристалізацією міжнародної ситуації. Протягом усієї війни основою їхньої зовнішньої політики була позиція відновлення status quo ante bellum (лат., стан до війни), відступити від якої для еміграційного уряду означало втратити політичний ґрунт для свого існування. Тому в спеціальних аналітичних матеріалах Східного бюро наголошувалося на непотрібності і навіть шкідливості контактів з ОУН.

З іншого боку, непорушність кордонів 1939 р. ― позиція, яку засадничо не могла сприйняти українська сторона. Західноукраїнські землі, якими треба було б пожертвувати заради подолання конфлікту, були для неї основним ареалом і джерелом розвитку визвольного руху. Відмова від частини українських етнічних теренів суперечила і програмовим засадам ОУН, яка боролася за соборну, тобто таку, що об’єднає всі українські землі, державу.

Польські політики чудово усвідомлювали, що саме ця проблема є ключовою у взаєминах і що саме вона, а не полонофобія українських націоналістів є головним джерелом конфлікту. У повідомленні МЗС зі східних теренів за січень 1943 р. зазначалося: «Ставлення ОУН до Польщі випливає з безкомпромісного трактування ними програми відриву принаймні Східної Малопольщі, Волині і Південного Полісся від Польщі. Якби Польща з цих земель захотіла зрезиґнувати (відмовитися. — Ред.), що повинна зробити, так як отримає значні терени на півночі та заході ― готові були б до спільної з поляками антинімецької акції».

Проте польські політики не намагалися використати бодай найменшу можливість для досягнення домовленостей. Більше того — вони готові були говорити лише з позицій сильнішої сторони, яка диктує власні умови. У рекомендаціях МЗС щодо пропаганди стосовно українців наголошено на необхідності акцентувати на «почутті польської сили», невідворотності повернення польської влади і неухильності покарання усім, хто боровся проти неї. Навряд чи така позиція могла зупинити наростання конфлікту.

У статті «Боротьба за Польщу на східних землях», опублікованій у липні 1942 р. в підпільному виданні «Ziemie Wschodnie Rzeczypospolitej», автор прямо узалежнює ставлення до національних меншин від їхньої лояльності до польської держави: «Можливість порозуміння з нами можуть мати тільки ті, які виконують громадянський обов’язок супроти Польщі, ті, які висловлюють щодо Польщі свідоцтва свого позитивного ставлення, несуть разом з нами жертви у боротьбі з ворогами». Інші політичні сили не те що не мали права бути стороною в переговорах, а повинні були пам’ятати про невідворотність покарання. «Ті, хто зрадив Польщу, є нашими ворогами, з якими будемо боротися з безоглядністю. Зрада мусить бути таврована і покарана. Ніхто не зможе уникнути цієї кари. Українська ребелія [14], яка готується в Східній Малопольщі, стрінеться з нашим рішучим спротивом і мусить бути стерта».

«Зрадниками» вважали передусім діячів українського визвольного руху, а такі вихідні позиції прирікали на поразку будь-які спроби порозуміння.

Мар’ян Голембйовський, один із діячів польського підпілля, згодом член Замойського інспекторату АК та її наступника «Вольносць і нєзавіслосьць» (ВіН), згадує, що як в еміграції, так і на батьківщині серед поляків у той час не було жодної політичної сили, яка мала би чіткий план вирішення українського питання. 28 серпня 1942 р. у Великій Британії відбулася зустріч Сікорського з польськими підпільниками, серед яких був і Голембйовський. На ній прем’єр заявив, що віддасть Україну Сталінові. На прохання уточнити, чи йдеться про відмову від так званих Східних Кресів, чи тільки про виселення українців, відповів: «Забагато хочете знати».

Отже, ситуація на західноукраїнських землях наприкінці 1942 р. не могла не вибухнути збройним протистоянням. Переговори, замість того аби локалізувати та зупинити спалахи конфлікту, які спостерігали вже в середині цього року, лише засвідчили безперспективність домовленостей та нереальність мирного розв’язання. «Укладений мною нейтралітет між ОУН і польською підпільною організацією, ― повідомляв Лука Павлишин на допиті, ― виявився недійсним, так як незабаром після його укладення з Холмщини і Підляшшя стала поступати інформація, що польська підпільна організація знищує не тільки членів ОУН, але й мирних ні в чому не винних українців. Таким чином нейтралітет перестав бути дійсним як порушений польською підпільною організацією».

Про невдачу у спробах налагодити співпрацю