П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

споконвічного сімейного життя, присвяченого цноті й коханню у шлюбі, нав’язаному почуттям обов’язку, котре для серця було смертельним умертвлінням, на театр маневру, який кине виклик будь-якій сором’язливості та будь-якій дійсності, від чого серце затріпоче від сліпої радості, якої треба зазнати навіть ціною смерті. Попри те, що Карло йшов поволі, він весь упрів. І це вкрай здивувало його, здивувало так само, як ніч навколо, де вже неприродно засяяли зорі, як і, хоч і ледве чутний, але несамовитий гавкіт зграї собак десь далеко. Та коли вже видко було садибу, хвіртка на току, перебудованому під щось штибу патіо просто неба, розчинилася й показалися трійко сестер, що вели свої велосипеди, а слідом — бабуся, яку за руку міцно тримала Віола. Жінки (певна річ, вони не помітили Карло, який стояв у тіні тополь) сердечно попрощалися, говорячи загадковоc[44], — незрозуміло, говорили вони радісно чи голосом, сповненим болю, як гавкіт собак удалині, — а потім розійшлися. Сестри, трошки розігнавшись, злазять на велосипеди й, сміючись одна до одної, увімкнувши ліхтарики та дурнувато-радісно бібікаючи у дзвіночки, рушають уздовж шляху. Побачивши, як сестри під’їжджають до нього ближче, Карло ліг у канавку, що простягалася уздовж дороги, просто за гладеньким та пахучим стовбуром тополі. Геть усе на землі пахло надзвичайно, ніби щойно пройшов дощ. А от у канавці було сухо. Сестри проїхали повз Карло, незграбно крутячи педалі, й незабаром зникли вдалині на шляху, вигулькуючи й знову ховаючись у ряду тоненьких тіней тополь, поблискуючи ліхтариками у слабкому світлі заходу сонця, що затрималось до пізнього вечора. Бабуся з дівчиною залишились стояти біля хвіртки, спостерігаючи за тим, як сестри зникають з очей. Тихо постояли там. Потім, обмінявшись кількома нерозбірливими фразами, пішли назад. Цуцик на подвір’ї загавкав, радісно метляючи хвостом. Карло причаївся в канавці. Треба було зачекати, поки сестри доїдуть у глиб вулички, повернуть на заасфальтований шлях і в’їдуть у маєток. Тільки так він міг сказати бабці, що дорогою до неї не бачив дівчат, а сестрам ніколи не згадувати про те, що цієї ночі він був у бабиній садибі. Наростало напруження, від якого шарпаються нерви, нескінченна боротьба з часом, який забирають незначущі події, які ніколи не можна передбачити. Карло буквально не мав змоги розрахувати точну кількість часу, що знадобиться сестрам, щоб дістатися додому. Він знемагав від хвилювання, і це ставало йому на заваді, хвилина здавалась вічністю. Однак він не мав права на помилку. Механічно, просто випроставшись у густих зелених пахощах канави, що була не глибша за дві п’яді, він, розстебнувши штани, аби вбити час, зрештою, він був добряче збуджений, взяв у руку пеніс і почав мастурбувати; я вже казав, що він робив це, щойно мав нагоду побути сам, коли його ніхто не бачить. Але він не вставав. Хвилювання було засильним, Карло віднімало дихання. У голові був лише образ того, як сестри ідуть додому. Через збудження він не міг зосередитися й уявити навіть те, заради чого він усе це затіяв. Що він скаже бабці, щоб виправдатися за свою присутність в її оселі? Не було чим виправдовуватись. Втім, може, й не потрібно було шукати виправдань. Через свою муку Карло нервувався, він відчував і потребу в тому, щоб знайти виправдання, і страх не знайти їх. Він силкувався зосередитися на мастурбації, яка мала б заспокоїти його, переносячи на перший план єдине, у чому був для нього зміст цього вечора (такого чудового, дивовижно багатообіцяючого) й усього життя, готуючи його до щастя, якому все було підпорядковано. Але нічого не виходило. Член лишався обм’яклим і заледве налитим, почервонівши від його рук. Наперед сповнившись упевненістю, Карло, застебнувшись, підвівся. Коли він підійшов до невинної хвіртки маєтку своєї бабці, у нього тремтіли ноги, а перед очима стояв туман. Чоловік подзвонив у двері. Враз у помешканні, ясно відбиваючись у лункій задусі, долинули голоси, які скоро стихли у кімнатах. Незабаром хвіртка розчинилася, й Карло увійшов; він швиденько й аж занадто сердечно, винувато-спокійно привітався із старою служницею, яка відчинила йому двері, погано приховуючи своє здивування, а тоді нахабно попростував простісінько у будинок. Вікна були прочинені настіж, і червоне, посмучено-святкове сяйво сочилося у дзеркальне обійстя, де акуратно стояли вазони з квітами, громіздкіd[45] столи та стільчики з білого дерева, шкіряні шезлонги. Поруч із вхідними дверима, які теж були розчинені настіж, на лавочці, що стояла на долівці з червоної теракотової цегли, радісно заллятій світлом, сиділа Віола. Вона тримала в руках скриньку, розписану, наче скринька з-під якоїсь настільної гри. Це, либонь, для гри «У гусака»[46]. Вона сиділа мовчки й дивилася у темінь, обіпершись об стіну будинку, гарячу, як у пічці. В одвірку, зодягнена у біле, з’явилася бабуся, вона, на відміну від служниці, навіть не намагалася приховати своє здивування. Карло знайшов найбільш звичайне виправдання, мовляв, хотів побачитися з нею й привітатися, адже приїхав з Рима й невдовзі знов має від’їжджати. Здивування старої швидко минуло, й вона навіть запросила онука повечеряти разом. Саме так Карло і планував, а тому його переповнило нездоланне, хвастливе задоволення. Його огорнув спокій. Отож, чекаючи, коли буде готовий, поки бабця тим часом клопоталася, Карло пішов полежати на одному з шезлонгів, просто навпроти Віоли, яка саме прийшла посидіти у тому самому дикому саду коло ґанку. Єдине, що лишалося Карло, лежачи на шезлонзі, — споглядати зорі. Вони вкрили геть-чисто все небесне полотно над старим током з рівними межами, на якому було розставлено старі глиняні глечики для оливкової олії. Нарешті спала ніч; сяйво зникло, залишивши по собі неприродну темряву. На багато кілометрів навколо не було жодного вуличного ліхтаря, а місяць ще не зійшов. Лишилися лише зорі. Дивовижні зорі молодості, на які потім уже ніхто не зводить очі, хоч вони й надалі продовжують сяяти абсолютно незворушно своїм зернистим та неспокійним сяйвом. Їхнє безугавне мерехтіння було ніби мовою. Раптом до їхньої розмови, по-рідному, приєднався такий близький і безкінечно далекий переспів цвіркунів. Здавалося, що вони ладні без угаву продовжувати свій спільний, нескінченний переспів: думка про те, що він навіює роздуми про смуток та смерть, була б занадто простою, тут було щось набагато більше — це було щире знання, вкрай виразна думка, яка, втім, не мала певної теми. Але Карло цим не переймався: він просто насолоджувався миттєвостями, коли міг закарбувати у пам’яті, як над ним нависає небесна сфера. Нічого не мало значення: все було лише оточенням, пречудовим оточенням. Єдине, що справді було для нього