Вахтанг Кебуладзе - Чарунки долі

відчувати сенсорний комфорт, якщо у світі живуть люди, які не можуть задовольнити елементарні потреби, зумовлені їхньою чуттєвістю. Сама наявність таких людей унеможливлює сенсорний комфорт. Спостереження страждання завдає страждання.

У романі «Можливість острова» Мішель Уельбек створює образ неолюдини. Кожна неолюдина є черговим клоном самої себе. Кожна неолюдина живе на самоті, не потребуючи інших неолюдей. Неолюдина не потребує інших неолюдей, аби подолати власну смерть, адже задля цього вона просто клонує сама себе. Формулою безсмертя клонів є самотність. Клоноване безсмертя вбиває потребу в іншому і водночас позбавляє клонованих неолюдей решток чуттєвості. Така собі остаточна перемога чистого розуму й заразом жахлива пародія на надлюдину Ніцше. Але в світі неолюдей залишилися й справжні люди, які народжуються та вмирають. Утім, у цьому світі вони геть здичавіли, майже перетворившись на тварин. Вони зберегли чуттєвість, від них тхне, і вони прагнуть примітивного злягання, а не вишуканого клонування. Залишивши свій маєток, захищений найновітнішими технологіями, і потрапивши у світ людей, неолюдина може вижити, лише вбиваючи людей, як диких тварин. Чи це не є розвитком ідеї Ніцше? Аби стати людиною, людина має вбити Бога. Аби стати надлюдиною чи неолюдиною, людина має вбити Людину.

Складається враження, що в «Можливості острова» Уельбек списав надрозвинутих, але усамітнених і нещасних неолюдей, кожна з яких є черговим клоном самої себе, і здичавілих людей із персонажів «Прекрасного нового світу» Олдоса Гакслі. У цьому новому світі все облаштовано дуже розумно. Люди народжуються штучно у велетенських інкубаторах. Від народження вони отримують здібності відповідно до функцій, які мають виконувати. Відповідно до цих функцій їх поділено на верстви, межі між якими неможливо перетнути. А секс як найвища насолода доступна лише найвищій із них. Секс не є проявом кохання або товаром, що продається. Секс — це просто наслідок угоди між двома індивідами, які прагнуть насолоди. Немає зобов’язань, отже, немає страждань. Але коли у цей світ потрапляє красивий Дикун із жахливого світу страждань, що існує паралельно із цим розумно облаштованим світом, він не витримує цієї розумної облаштованості й убиває себе.

Не варто будувати царство розуму на Землі, бо воно може хутко перетворитися на раціонально впорядкований концтабір. Краще спробувати, керуючись розумом, облаштувати наш спільний світ так, аби всі могли досягнути в ньому сенсорного комфорту. Найвищим винаходом людства дотепер є каналізація, яка дає змогу перетворити тваринний акт випорожнення на людський акт, під час якого можна читати книжку.

Досконалість. Міра. Щастя.

Людині притаманно прагнути до досконалості. Мабуть, саме завдяки цьому прагненню, а не завдяки розуму вона кардинально відрізняється від тварини. Удосконалюючись, людина змінює себе і світ, створюючи нові умови власної реалізації та подальшого самовдосконалення. Здебільшого науково-технічний поступ, завдяки якому наше життя стає дедалі комфортнішим, а наші можливості пізнання себе та світу неймовірно розширюються, також зумовлено нашим прагненням до досконалості. Воно аж ніяк не вмотивоване лише прагматичним інтересом. Найвеличніші наукові відкриття і геніальні витвори мистецтва часто-густо є продуктами забаганки, впертого прагнення людини до досконалості заради самої досконалості. Ми можемо витрачати неймовірні зусилля і купу часу на вдосконалення вміння, від якого не залежать ані наше фізичне виживання, ані наш матеріальний добробут, ані наша життєва успішність, ані життя, здоров’я чи успіх наших близьких. Найяскравіше ця характерна людська риса дається взнаки у грі, яку видатний нідерландський історик культури Йоган Гейзинґа вважає найважливішим проявом людської сутності. Відповідно до цього він визначає людину не як homo sapiens — людину розумну, а як homo ludens — людину, що грає. Для нього і правосуддя, і війна, і наука, і мистецтво, і, зрештою, вся наша культура є лише формами гри.

Сучасна масова культура в ігровій формі реклами, телесеріалів, ток-шоу, інтернет-блоґів і безлічі іншої медійної продукції нав’язує нам зразки досконалості, до яких ми маємо прагнути. Ідеальне тіло, ідеальний одяг, ідеальні манери, ідеальний секс, ідеальна оселя, ідеальна родина, ідеальні діти, ідеальна старість, ідеальна смерть. Здається, що ми почасти вже живемо в тому «прекрасному новому світі» англо-американського письменника-фантаста Олдоса Гакслі, в якому страждання, хвороби та старіння подолано, розваги й насолоди доступні для всіх рівною мірою, а смерть перетворено на солодке засинання під дією безпечного наркотика. Але все це нам лише здається!

І вже напохваті інші медійні матеріали: новини про війни, теракти, природні катаклізми й епідемії, які забирають життя безлічі людей, попсові фільми жахів і сила-силенна розтиражованих літературних та кінематографічних антиутопій і апокаліптик, у яких людство або повністю гине, або перетворюється на зграї хижих монстрів. Серед цих творів трапляються і справжні шедеври. Згадаймо бодай фільм «Меланхолія» Ларса фон Трира, в якому гине не лише людство, але й уся наша планета, яку поглинає величезне небесне тіло на ім’я Меланхолія. Зникає не просто життя на нашій планеті, зникає вся планета, а заразом надія на будь-яке відродження життя.

Утім, втрата людяності можлива й на шляху вдосконалення. Романи Мішеля Уельбека «Елементарні частинки» і «Можливість острова» про клонування, що породжує безсмертних і досконалих неолюдей, — це жахлива пародія на Ніцшеву ідею надлюдини. Сама досконалість може виявитися найжахливішою формою занепаду.

Та чи можна досягнути досконалості в усьому? Чи не означає досконалість однієї із власних здібностей відмову від удосконалення інших здібностей? Чи не є така вузька спеціалізація запорукою досконалості в окремій сфері людської самореалізації? Досконалість — дороге вино, яке потребує довгої витримки. У совєтській ідеології панувала концепція гармонійного розвитку всіх здібностей людини. Ідеальний член комуністичного суспільства поставав як універсал, який зранку може працювати робітником на заводі, вдень встановлювати спортивні рекорди, ввечері створювати шедеври мистецтва, вночі здійснювати наукові відкриття, а на додачу до цього брати активну участь у політичному житті суспільства, ухвалюючи доленосні історичні рішення. Та чи не призводить така універсалізація до цілковитої депрофесіоналізації? Чи не є наслідком такої тотальної депрофесіоналізації в нашому постсовєтському суспільстві безрукі працівники, вічно втомлені спортсмени, безталанні митці, неосвічені науковці й безграмотні політики?

Та й узагалі, чи завжди прагнення до досконалості навіть в окремій сфері веде до бажаного результату? Чи завжди невпинні вправи ведуть до досконалості й чи не є вміння вчасно зупинитися ознакою вищої майстерності? Якщо дослухатися до народної мудрості, то, з одного боку, варто визнати правдивість вислову: «Хто має терпець, той буде митець». Але з іншого боку, є і зайва старанність, яка унеможливлює досягнення бажаного результату. Колись я запитав у свого батька, який усе життя присвятив хірургії: «Чим досвідчений хірург відрізняється від недосвідченого?». Він абсолютно серйозно відповів: «Досвідчений хірург завжди знає, коли слід зупинитися». Тут спадає на думку іронія славетного