Вахтанг Кебуладзе - Чарунки долі

німецького філософа Едмунда Гусерля щодо створеної ним феноменології — однієї з найвпливовіших філософських доктрин XX сторіччя. Як відомо, він упродовж усього життя вдосконалював феноменологічний метод дослідження, а наприкінці свого творчого шляху, вже маючи світову славу, полюбляв розповідати учням історію зі свого дитинства. Гусерль згадував, як, будучи маленьким хлопчиком, мріяв про складаний ножик. Отримавши його в подарунок, він був такий щасливий, що постійно заточував його і тому зламав. У цій дитячій історії він убачав комічний прообраз того, як у зрілі роки безупинно вдосконалюватиме винайдений метод, ризикуючи втратити його ефективність і сенс.

У творі Альбера Камю «Чума» один із невиліковно хворих героїв пише роман, який розпочинається фразою про прекрасну жінку, яка скаче на коні через сад. Власне, в його романі не з’являється жодного іншого речення. Він безліч разів переписує його в пошуках якомога вдалішого формулювання. Роман не рухається вперед. Час застигає. Може, так приречений на смерть намагається зупинити час власного вмирання. Недосяжна досконалість єдиної фрази перетворюється на квінтесенцію всього його життя, а прагнення до цієї досконалості, нехай ілюзорно, відтерміновує його власну смерть, що робить його щасливим. Але чи не є це відтермінування смерті головним мотивом будь-якого творчого акту?

Людині справді властиво прагнути досконалості. Але людині також притаманно прагнути бути щасливою. Англійський письменник індійського походження, Нобелівський лауреат з літератури Відіадхар Сураджпрасад Найпол узагалі вважає, що «в ідеї прагнення до щастя полягає головна привабливість цивілізації». Говорячи це, він наслідує Аристотеля, який намагався побудувати етику на засадах евдемонізму, тобто вчення, відповідно до якого людська мораль має базуватися на прагненні людини до щастя (давньогрецькою «евдемонія» означає «щастя»). За Аристотелем, досягнути щастя можливо лише завдяки дотриманню міри. Будь-яке недотримання міри спричиняє страждання, що унеможливлює щастя. Отже, і наше прагнення до досконалості має бути поміркованим, а перфекціонізм має бути пом’якшений самоіронією та самокритичністю, розумінням того, що немає нічого досконалого в цьому недосконалому, але все-таки найкращому з можливих світів.

Та й узагалі, що для нас важливіше: щастя чи досконалість? І чи завжди досконалість приносить щастя? Чи не завершується сп’яніння від коштовного вина досконалості тяжким похміллям розчарування? Можна спробувати пограти в граматичну гру — прибрати крапки в назві цього короткого скетча. Досконалість міра щастя. Проголошуючи це, варто замислитися над тим, чи справді досконалістю можна виміряти щастя. Чи справді той, хто досягнув досконалості, є щасливим?

Утім, попри всі ці розсудливі застереження, людина невгамовна. Може, саме ця невгамовність і є запорукою успіху людства? Може, творіння несамовитих таки затьмарять творіння розсудливих? Та чи цей успіх зробить нас щасливими? Повторюючи нескінченну кількість разів це питання, ми не наблизимося до відповіді на нього. Однак ми приречені на це нескінченне запитування. Чи є досконалість умовою щастя? Чи є щастя умовою досконалості? Чи щасливий той, хто досконалий? Чи досконалий той, хто щасливий?

Чи можна перетнути останню межу?

В американському фільмі «Limitless», який декілька років тому з’явився у нашому прокаті під назвою «Зони затемнення», ідеться про молодого письменника, життя якого складається вкрай невдало: гонорар за першу книжку витрачено, робота над новим романом буксує, кохана дівчина кидає його. І нарешті, майже сягнувши нижчого рівня свого падіння, він несподівано зустрічає давнього знайомого, який пропонує йому спробувати нещодавно винайдений препарат, що в кілька крат збільшує інтенсивність роботи людського мозку. Цей препарат різко змінює життя героя, даючи йому змогу в кожному конкретному випадку ухвалювати найкраще з можливих рішень, із неймовірною швидкістю засвоювати нові знання і блискавично застосовувати їх в найекстремальніших ситуаціях.

Із вельми посереднього письменника він перетворюється на успішного комерсанта, з боязкого тюхтія — на відважного вуличного бійця, із сором’язливого невдахи — на чарівливого ловеласа. Утім, препарат має і побічні ефекти. Інтенсивність переживань героя неймовірно збільшується, але при цьому цілі фрагменти його життя опиняються немовби в зонах затемнення (саме тому новела, за якою знято фільм, називається «Dark Fields», а згаданий на початку есею варіант перекладу є радше перекладом назви новели, а не фільму). Перебуваючи у цих «темних полях», головний герой не усвідомлює власних дій, а в його пам’яті вони залишаються лише у вигляді розрізнених спалахів. Якось він із жахом усвідомлює, що саме в такому стані по-звірськи вбив дівчину-модель, із якою познайомився на одній із нескінченної низки вечірок. Долаючи межі можливостей людини під впливом цього препарату, герой фільму подеколи деґрадує і перетворюється на примітивного збоченця та садиста, втрачаючи контроль над власними діями. Тож точніший переклад назви цього фільму мав би звучати як «Безмежність». Про які ж межі тут ідеться?

Мабуть, найвидатнішим твором про межі людського розуму є дослідження славетного німецького філософа Імануеля Канта «Критика чистого розуму». Як відомо, сам автор зізнався, що одним із головних мотивів написання цієї книги було бажання обмежити розум, аби звільнити місце для віри. Є речі, про які ми не можемо знати, ми можемо лише вірити в їхнє існування. Найцікавіше, що сам Кант вірив у те, що ми можемо пізнати межі нашого розуму. Встановленню цих меж, власне, й присвячено згаданий твір. Але повернімося до порушеного вище питання. Про які межі йдеться? Річ у тім, що українське слово «межа» є перекладом двох різних німецьких слів «Grenze» і «Schranke». Кант використовує обидва слова. Утім, якщо «Schranke» для нього — це та межа нашого розуму, яку ми можемо перетнути завдяки отриманню нових знань, то «Grenze» — це межа, якої наш розум не може подолати. Ми постійно розширюємо межі («Schranken» у Кантовому сенсі) нашого пізнання, ми відкриваємо нові території Землі та нові планети, дізнаємося про існування невідомих дотепер видів рослин і тварин, занурюємося у підводні глибини, здобуваємо нові знання про наше минуле й розробляємо дедалі точніші засоби передбачення майбутнього, вивчаємо приховані таємниці людської психіки. Та, згідно з Кантом, усі наші пізнавальні здатності обмежені. Найочевиднішим проявом такого обмеження є тривимірний простір, адже переживати й пізнавати щось ми можемо лише в його рамках. Окрім того, будь-який досвід світу відбувається в часі, який невблаганно плине з минулого до майбутнього. Отже, простір і час — це межі, яких ми не можемо здолати, не позбувшись власної людяності.

Усе, що ми переживаємо і пізнаємо, ми можемо переживати і пізнавати лише в саме таких просторі та часі, хоча ми можемо уявити собі, скажімо, існування четвертого просторового виміру. Якщо вірити Бенедикту Спінозі, то простір і час — це дві доступні нам характеристики світу. Насправді ж цих характеристик нескінченна кількість, але навіть уявити собі якусь із них, окрім, звісно, простору