Джек Лондон - Біле Ікло

в горло. Спочатку вовк загарчав і спробував вступити в боротьбу. Але він був іще дуже молодим і вперше мандрував світом, тому гарчання його незабаром змінилося писком, а войовничий запал – прагненням дременути геть. Ласка ні на хвилину не випускала вовченя. Вона висіла на ньому, намагаючись зубами добратися до головної артерії, де клекотіла кров. Ласка харчувалася кров’ю й воліла пити її теплою.

Сіре вовченя, безсумнівно, померло б і про нього не було б розповіді, якби зненацька з-за кущів не вискочила вовчиця. Ласка випустила вовченя й кинулася до горла вовчиці, але схибила й учепилась їй у щелепу. Вовчиця махнула головою, мов бичем, і підкинула ласку високо в повітря. Відразу ж у повітрі вона схопила зубами худе жовте тіло, і ласка зустріла свою смерть між гострими зубами вовчиці.

Вовченя відчуло на собі новий приплив материнської ніжності. Її радість під час зустрічі з малям, здавалося, була ще сильнішою за його втіху. Вовчиця пестила малого, тицяла носом і зализувала рани, завдані йому зубами ласки. Потім мати й син поділили між собою кровожера й, повернувшись у лігво, міцно заснули.

Розділ V

Закон життя

Вовченя швидко розвивалося. Два дні воно присвятило відпочинку, а на третій знову вийшло з лігва. Цього разу йому трапилася молода ласка, матір якої він з’їв разом із вовчицею, і син Одноокого подбав про те, щоб вона відправилася слідом за своєю матір’ю. Але цього дня він уже не заблукав і, відчувши утому, повернувся у свій барліг і заснув. Тепер він став щодня вирушати в мандри й заходив чимраз далі.

Незабаром він навчився розраховувати свої сили та зрозумів, де варто виявляти сміливість, а де треба бути обережним. Він побачив, що вигідніше за все постійно триматися насторожі; і тільки в окремих випадках, бувши цілком упевненим у своїх силах, він давав волю своїй злості й бажанням.

Побачивши самотнього птармигана, він перетворювався щораз у маленького розлюченого демона. Він ніколи не забував відповісти гарчанням на тріскотню білки, яку побачив уперше на висохлій сосні. А вигляд полярного птаха викликав у нього дику лють; він не міг забути, що хтось із родичів цього птаха дзьобнув його в ніс того достопам’ятного дня, коли він пізнав самостійне життя.

Проте бували моменти, коли навіть полярний птах не міг розхвилювати його. Це траплялося тоді, коли йому самому загрожувала небезпека стати жертвою іншого хижака. Він ніколи не забував про шуліку, і його тінь, що рухалася, неухильно змушувала вовченя ховатися в кущі. Він перестав спотикатися та перевалюватися й навчився ходити, як мати, легкою та скрадливою ходою, невимушеною на позір і прудкою, але оманливою, тому що швидкість ця була майже непомітною для ока.

З м’ясом йому щастило тільки спочатку. Сім пташенят птармиганів і дитинча ласки – це була поки що вся його здобич. А бажання вбивати зростало в ньому з кожним днем, і він жадібно поглядав на білку, що своєю голосною тріскотнею попереджала звірів про його наближення. Одначе подібно до того як птахи літали у повітрі, білки лазили по деревах, і вовченя могло непомітно підкрадатися до них тільки в ті хвилини, коли вони стрибали по землі.

Вовченя виказувало глибоку повагу до своєї матері. Вона вміла добувати м’ясо й ніколи не забувала принести і йому частку. Крім того, вона нічого не боялася. Йому не спадало на думку, що ця сміливість була результатом досвіду й знання; на нього вона справляла враження безмежної сили. Мати його була уособленням цієї сили. Підростаючи, він почав випробовувати цю силу на собі в ударах материнської лапи, а також у дотику її гострих зубів, що змінили колишній поштовх носом. За це він також поважав матір. Вона жадала від нього покори, і що дорослішим він ставав, то суворішою робилася мати.

Знову настав голод, і вовченя цього разу вже свідомо витримало страждання. Вовчиця схудла, бігаючи в пошуках м’яса. Тепер вона рідко залишалася на ніч у печері та проводила весь час у полюванні за дичиною, але марно. Голод цей тривав недовго, проте був особливо лютим. Вовченя вже не знаходило молока в грудях матері й не одержувало ні кавалка м’яса.

Колись малий вовк полював жартома, заради забави; тепер він узявся до справи серйозно, але всі спроби його ні до чого не приводили. Ці невдачі прискорили його розвиток. Він став ретельно вивчати звички білки, докладаючи всіх зусиль, щоб непомітно підкрастися до неї. Він стежив за лісовими мишами, намагаючись виривати їх із нір, і довідався чимало про полярних птахів і дятлів. Настав нарешті день, коли тінь шуліки не змусила його шукати порятунку в кущах. Він зміцнів, став розумнішим і набув віри в себе. Крім того, він був страшенно голодним. Сівши навмисно на відкритому місці, він намагався заманити шуліку додолу. Він знав, що там нагорі, у далекій синяві, ширяє м’ясо, те м’ясо, якого так наполегливо потребував його шлунок. Але шуліка не бажав спускатись і вступати в бій, тож вовченя знову поповзло в хащі, голосним скавучанням висловлюючи своє розчарування й голод.

Нарешті голод скінчився. Вовчиця принесла додому м’ясо, дивне м’ясо, якого вона ніколи ще не приносила йому. Це було кошеня рисі, мабуть, ровесник вовченяти, але не таке велике. І вся здобич призначалася малому вовкові. Його мати вже вгамувала голод в іншому місці, угамувала його іншими кошенятами з рисячого виводка. Він не розумів, який це був відчайдушний учинок з її боку. Він знав тільки, що кошеня з оксамитовою шкурою – м’ясо, і жадібно знищував його, а з кожним шматком усе єство його сповнювалося щастям.

Повний шлунок налаштовує на бездіяльність; вовченя вляглося в печері й заснуло, пригорнувшись до матері. Він прокинувся від її гарчання. Ніколи в житті не чув він такого гарчання. Так, можливо, що й рись за все своє життя, ніколи не видавала настільки лютого ревіння. Але підстави для гніву вона мала досить вагомі, і ніхто краще за вовчицю не знав цього. Не можна безкарно знищити виводок рисі. При яскравому сонячному світлі вовченя побачило рись, що лежала біля входу в печеру. Шерсть наїжачилася на її спині. Перед ним був жах, і йому не треба було звертатися до свого інстинкту, щоб зрозуміти це. І якщо зорове враження могло здатися не досить переконливим, то крик люті, що видала неочікувана гостя, крик, який почався гарчанням і перейшов у хрипкий виск, не міг залишити місця сумнівам.

Вовченя відчуло приплив життєвої енергії й,