Джек Лондон - Біле Ікло

ставши поруч із матір’ю, хоробро загарчало. Але мати зневажливо відштовхнула його назад. Низький вхід заважав рисі зробити стрибок і, коли вона вповзла в лігво, вовчиця кинулася на неї та притиснула до землі. Вовченя не могло простежити за боротьбою. До нього долітали тільки вереск, гарчання і злісне шипіння. Обидва звіра несамовито шматували одне одного: рись застосовувала гострі пазури й зуби, тим часом як вовчиця працювала самими зубами.

Раз вовченя підскочило й уп’ялося зубами в задню ногу рисі. Воно повисло на ній, дико гарчачи. Сам того не усвідомлюючи, малий своєю вагою ускладнив рухи рисі й тим неабияк допоміг своїй матері. Раптом боротьба набула іншого розвитку, і вовченя, випустивши ногу рисі, опинилося під тілами обох розлючених ворогів. Наступної миті обидві розгнівані матері відскочили одна від одної, але перш аніж вони встигли знову зійтися, рись із такою силою вдарила вовченя своєю величезною передньою лапою, що воно відкотилося до задньої стіни лігвища. Плече його було до самої кістки розідране гострими пазурами рисі, тож до скаженого галасу боротьби додався жалісний писк дитинчати. Але боротьба тривала так довго, що він встиг не тільки накричатися, а й навіть відчути новий приплив сміливості й до кінця битви знову з лютим гарчанням уп’явся в задню ногу рисі.

Рись лежала мертва, але вовчиця сильно охляла.

Спочатку вона взялася пестити вовченя й зализувати його поранене плече, одначе втрата крові зовсім виснажила її, і вовчиця цілу добу пролежала біля свого мертвого ворога, не рухаючись і ледь дихаючи. Весь тиждень вона майже невилазно сиділа в печері, вибираючись звідти тільки по воду; рухи її були повільні та хворобливі. За цей час мати й син з’їли рись, а рани вовчиці достатньою мірою загоїлися для того, щоб дозволити їй знову полювати на м’ясо.

Плече вовченяти оніміло й боліло, і він досить довго кульгав від страшної рани. Але тепер увесь світ змінився для нього. Самовпевнено, з почуттям власної гідності, якої він не відчував до битви з риссю, гуляв малий тепер білим світом. Він познайомився з найсуворішою й найжорстокішою стороною життя; він бився; він упивався зубами в тіло ворога й залишився живий. І він тримався тепер сміливо, навіть трохи зухвало, чого досі ніколи з ним не було. Зник страх перед маленькими тваринами, зникла нерішучість; але невідоме, з усіма його таємничими жахами, невловиме та грізне, як і раніше висіло над ним.

Вовченя почало супроводжувати свою матір на полювання за м’ясом. Він дивився, як вона вбивала дичину, і навіть іноді брав у цьому участь. І по-своєму, непевно, він став засвоювати закон життя. Існували два види життя: його власне й чуже. До першого належали він і його мати; під поняття чуже життя підходили всі інші живі істоти. Але це чуже життя підрозділялося ще на два: до першого належали ті, кого його порода вбивала і їла. Це були нехижаки або дрібні хижаки. До другого належали ті, хто вбивав і їв його породу чи був нею вбитий і з’їдений. Із цього випливав закон. Метою життя є м’ясо. Саме життя є м’ясом. Життя харчується життям. Усе живе розподіляється на тих, хто їсть, і тих, кого їдять. Отже, закон стверджує: їсти або бути з’їденим. Вовченя, зрозуміло, не могло чітко формулювати цей закон і заглиблюватися в його обмірковування. Воно навіть не замислювалося над ним, а просто сліпо виконувало його.

Скрізь малий вовк спостерігав дію цього закону. Він з’їв пташенят птармиганів. Шуліка з’їв їхню матір і з’їв би точнісінько так само його самого. Пізніше, коли виросте, він з’їсть шуліку. Сам він з’їв кошеня рисі. Рись-мати, безсумнівно, з’їла б його, якби не була сама вбита й з’їдена. І так без кінця-краю. Все живе діє відповідно до цього закону й підкоряється йому, і сам він також є часткою цього закону. Він – хижак. Його єдина їжа – м’ясо, жива плоть, що тікає від нього, що злітає у повітря, що стрибає на дерева, що ховається під землю, що бореться з ним або нападає на нього.

Якби вовченя могло мислити по-людськи, уявило б собі життя у вигляді ненаситного апетиту, а весь світ у вигляді місця, у якому зосереджено безліч таких апетитів, що пожираються й пожирають безладно і сліпо, жорстоко й нерозважливо, у хаосі ненажерливості та кровопролиття, яким керує проста випадковість – безжальна, безладна й нескінченна.

Але вовченя не вміло мислити як людина. У нього не було широкого світогляду. Кожної певної хвилини воно прагнуло тільки однієї мети, відчуваючи тільки одне бажання. Крім головного закону – закону життя – існувала ще сила-силенна інших законів – другорядних, які йому треба було вивчити. Світ був повен несподіванок. Життя, що нуртувало в ньому самому, гра його м’язів стали для вовченяти джерелом невичерпного щастя. Полювання за м’ясом і пов’язані з ним пригоди давали відчуття хвилювання й радості; боротьба була насолодою. Навіть жах і таємниця невідомого тільки дужче збуджували жагу до життя.

Життя давало чимало втіхи і приємних відчуттів: повний шлунок, безжурний сон на осонні вдосталь винагороджували його за весь клопіт і працю, а праця й сама по собі була радістю. Праця становила вияв життя, а життя – щастя, коли воно оприявнює себе. І вовченяті не спадало на думку скаржитися на вороже середовище, що його оточувало. Він був сповнений життєвої енергії, щасливий і гордий собою.

Частина третя

Розділ І

Творці вогню

Зовсім зненацька наткнулося на них вовченя. Це відбулося з його власної провини. Воно було необережним, залишило своє лігво і побігло до річки напитися. Можливо, воно нічого не помітило, тому що було спросоння. (Цілу ніч воно полювало на м’ясо і щойно прокинулося.) Швидше за все його безтурботність пояснювалася тим, що воно вже не раз ходило до річки, і ніколи ще з ним нічого не траплялося.

Малий пройшов повз висохлу сосну, перетнув галявину й покрокував між деревами. Тієї ж хвилини він побачив і відчув щось. Перед ним мовчки сиділи навпочіпки п’ять істот, яких він іще ніколи не бачив. Це було його знайомство з людьми. Але побачивши його, ті п’ятеро не схопилися на ноги, не вискалили зуби й не загарчали. Вони й далі сиділи, начебто нічого не відбулося, нерухомо й лиховісно.

Вовченя також не рухалося. Інстинкт неодмінно змусив би його дременути, якби в ньому зненацька не прокинувся вперше інший, протилежний