Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 14

«Світло думає, що воно переміщається швидше, ніж будь-що інше, але воно помиляється. Не важливо, як швидко подорожує світло, темрява завжди попереду. І вона уже чекає на світло».

Террі Пратчетт

 

Від Буревія

Самса заснула швидко. Вона прийняла душ і упала на своє ліжко, а уже через мить — мирно засопіла. А я не міг і ока склепити. Спочатку я подумав, що це диван незручний. Десь півгодини навпомацки, щоб не розбудити Самсу, намагався облаштувати собі спальне місце, але потім зрозумів, що справа у іншому — думки. Немов рої шершнів. Гуділи і крутились у голові. Що ж, я поділюсь із вами своїми міркуваннями.

Я сумнівався у всьому. Чи міг вигляд тієї війни бути насправді обманом? Чи могла це бути якась гра богів? Для чого? Чому ми перемістились із Тур’ї і куди? Ніколи раніше це так не відбувалось. Був спалах, пітьма, котра нагадувала міцний сон, а потім — нове життя. Нове усвідомлення себе. Сьогодні це сталося зовсім по-іншому…

Як ми повинні зупинити кінець світу? Чи можуть нас використати з іншою метою? Наприклад, щоб якраз здійснити цей апокаліпсис? Стриба не справляв враження доброчинця…

І як завжди поруч не було жодної душі, щоб запитати поради. Поділитись своїми «шершнями у голові».

Я не витримав, взувся і вийшов у коридор. Тут було світло — електричні лампочки м’яко освітлювали весь простір. Куди ти зібрався, Буревій?

Мимоволі я попрямував до сходів. Прислухався — десь унизу грала музика. Я рушив туди. Звуки наростали — це був якийсь класичний твір, на яких я зовсім не розумівся. Оркестр плавно і красиво виконував мелодію.

Через хвилину я заглянув у фойє — саме звідти линула музика. Її грав якийсь старий музичний центр. А у кріслі біля нього, із книгою у руках, сидів старий чоловік. Я завмер, не наважуючись потривожити цю атмосферу. І чоловік підвів очі.

Його реакція була неквапливою, як і тоді, коли ми прийшли у сам готель. Він відклав книгу, скрутив трохи музику і випростався.

— Пане Буревій, ви не змогли заснути? — зацікавлено промовив чоловік.

— Е-ем… так.

— Прикро це чути. Але, можливо, ви хотіли би випити чогось? Це часто допомагає.

— А що у вас є? — я ступив всередину, все ще сторожко придивляючись.

— Віскі, джин, ром… Та все, що забажаєте.

— Тоді віскі будь ласка. Без льоду.

Чоловік кивнув і підійшов до шафки. Відкрив її та почав вибирати пляшку.

— Віскі ніколи не п’ють із льодом. Принаймні, класичний скотч. Тому що віскі повинен зігрівати, — сказав він, наливаючи у склянку.

— Не знав, але схвалюю.

— До речі, даруйте, що я не представився, — чоловік простягнув мені склянку. — Мене звати Олаф. І візьміть, мабуть, пляшку.

Разом зі склянкою він подав мені пляшку віскі. Я подякував, сів у крісло навпроти і трохи розслабився. Музичний супровід не переривався, і все це нагадувало прийом у якомусь аристократичному домі.

— Що ви читаєте? — вирішив я проявити інтерес.

— Ех, все підряд, — байдуже махнув рукою Олаф і повернувся у своє місце. — У цьому місці книги і музика — єдина розвага. Зрештою, у моєму віці це єдині радощі.

Він винувато усміхнувся і уважно глянув на мене, немов йому було дійсно цікаво, що я скажу далі.

— Зрозуміло. Я ніколи не любив читати. Але дуже любив перебувати серед книг. Особливо у бібліотеках.

— О, як я вас розумію. Присутність книг надихає. Що ж, якщо вам цікаво, то я скажу декілька слів про книгу, що читаю.

— Будь ласка.

Яка різниця як убити час, коли тебе мучить безсоння?

— Автора книги звати Девід Дойч. Назва — «Структура реальності». Він фізик і…

Олаф замовк і на якусь мить замислився.

— Пане Буревій, уявіть, будь ласка, безкінечну, цілковито темну кімнату.

Я надпив віскі, злегка скривився і кивнув:

— Так.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍