Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 13

Від Захара (продовження)

Погане передчуття наростало. Біля мене вікно було трохи відчинене, щоб чути краще звуки. І я почув їх. Механічне деренчання двигуна і дивне посвистування. Щось велике переміщалось. Зовсім поруч.

За мить я виїхав на центральну дорогу, по якій приїхав сюди. Раніше вона була порожньою. А тепер трасою рухалась колона танків. Російська армія була просто у нас перед носом.

«Окупанти розстріляли колону цивільних авто на Харківщині — загинуло понад 20 людей».

«Російські військові завдали ракетного удару по гуманітарній колоні, яка їхала на тимчасово окупованій території. Щонайменше 30 загиблих».

Але це все було потім. Потім були звірства і розстріли, що вчиняли російські солдати. Потім були безжалісні ґвалтування і убивства. А зараз — я швидко здав назад, і, перш ніж перші кулі полетіли у наш бік, почав розвертатись.

Дівчинка позаду зрозуміла, що відбувається і закричала. Мама кинулась її обнімати і заспокоювати. Богдан просто закам’янів.

— Бодя! — гаркнув я.

— Що?..

— Куди їхати?? Куди тікати.

Поки він думав, я щосили гнав вулицею у протилежний бік від колони. Над нами знову щось пролетіло — я не встиг побачити що. Але, начебто, повітряним силам було начхати на цивільні авто…

— Чекай, чекай… — намагався Богдан розібратись у карті на телефоні. — Сука, погано вантажить.

Позаду репетувала дівчинка. Схоже у неї сталась істерика. Хлопчика я взагалі не бачив і не чув — він сидів за мною і не подавав ознак життя. Може, знепритомнів?

Мамо, якщо я не виберусь звідси, я не встиг тобі багато що сказати. Але, напевно, так буде завжди. Ми всі завершуємось, і ніхто не відчуває, що було достатньо.

Головне і найбільше чого я прагнув у своєму житті — це те, щоб ти мною пишалась. І я зробив все для цього. Досягнув цього. До тебе підходили на вулиці і казали, що чули про твого сина, бачили його на ТВ, читали його книги. Захоплювались і хвалили. Це було приємно, але зараз я думаю, що, можливо, мав робити дещо інше. Можливо, я мав частіше казати тобі, що люблю тебе. І це було би краще. Набагато краще, мамо.

Ми вилетіли на інше перехрестя. Тут рухалась ще одна машина. Я бачив всередині дітей. По них попали першими. Лише за лічені секунди машина перетворилась у решето, а живі люди — у мертвих. Кров забризкала лобове скло і автомобіль, спиняючись, покотився на тротуар.

Я повернув голову і побачив їх — декілька бронетранспортерів, що рухались до нас, хижо виставивши свої дула. Я встиг вивернути автомобіль у сусідню вулицю, і лише тоді помітив, що нею йшли воєнні. Пролунала автоматна черга. Я встиг відчути як куля розриває моє тіло. Навіть встиг подумати — чи вдалось мені прикрити хлопчика позаду? Чи є у нього шанс вижити?

«Так солдат, що за хвилю повинен загинути,

Відчува деформації у власному тілі».[1]

Автомобіль зупинився. Богдан поруч зі мною був уже мертвим — куля потрапила йому у голову. Що було на задньому сидінні — я уже не міг побачити. Життя покидало мене. Отак тупо… Ніколи б не подумав, що помру за таких обставин.

«Під час окупації Бучі у березні 2022 року, російські  війська здійснили масове убивство цивільного населення. Це супроводжувалось викраденнями, тортурами, ґвалтуваннями. Загинуло понад 420 жителів міста. Одні тіла були знайдені у підвалах, із відрізаними вухами та вирваними зубами. Інші — залишались на дорозі. Було виявлено братську могилу, де поховали 280 мешканців Бучі.

Особливу жорстокість російські орки виявили у останні дні окупації, перед відступом. Вони стратили майже всіх чоловіків від 18 до 60 років, що були у місті».

 

[1] Сергій Жадан, поезія

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍