Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 12

«Сьогодні Росія почала вторгнення в Україну. Путін розпочав війну з Україною. З усім демократичним світом. Він хоче знищити мою державу. Він хоче знищити нашу державу».

В. Зеленський

 

Від Захара

Буча знаходиться всього за 30 кілометрів від Києва. Це чудове місце, із новими житловими комплексами, парками, вуличками. Це втілення надії для молодих сімей, котре… так приємно спаплюжити російському знавіснілому солдату.

Ми із Богданом в’їхали у місто. Десь далеко лунали вибухи. Над головою пролетіло декілька літаків. Хтозна, були це наші чи їхні. Деякі мешканці будинків квапливо вантажили свої речі у автомобілі, озираючись по боках, немов перелякані звірі у лісі.

— Куди, Богдан? Давай швидше.

— Почекай, я їм зателефоную.

Він почав набирати чийсь номер телефону. Але зв'язок обривався. Я нервував:

— Ти що — єдиний контакт мав через телефон?

— А який же іще?

— Адреса?

— А, точно! У мене ж записана адреса.

Він знову поліз у свій смартфон і назвав адресу. Ми рушили до місця призначення. Все довкола віщувало біду… Потім ті мешканці Бучі, котрі виживуть, скажуть, що не вірили, що війська пустять аж так далеко.

«Ми чули вибухи, і не могли повірити, що це відбувається».

«Мій чоловік сказав, що залишиться захищати наше місто. Залишиться у теробороні».

Я відчував як напруга буквально тисне на мене із повітря. Невидима сила, що гасить будь-яку надію, будь-які сподівання. І раптом мені панічно захотілось розвернути автомобіль і помчати геть. Я щосили стиснув кермо, гамуючи страх.

— Кого ми рятуємо, Богдан?

— Це мій давній друг. Точніше, його сім’я: дружина і двоє дітей. Він сам зараз за кордоном. Попросив мене допомогти… Бо у них нема автомобіля. І нІкому забрати їх…

— Добре.

Я трохи додав газу. Повернув на потрібну вулицю. І тоді ми побачили їх.

Жінка із двома дітьми стояла біля дороги. Біля них було декілька невеличких сумок — вочевидь, лише найнеобхідніше. Жінка зі страхом та надією вдивлялась у далечінь.

Я блимнув фарами і спрямував автомобіль до них. Вона побачила мій знак і замахала рукою. На її обличчі проступила усмішка та полегшення.

— Слава Богу, ви приїхали!

— Мамо, нас не вб’ють тепер? — прошепотіла дівчинка.

Надворі було пронизливо холодно. Дув вологий вітер, який немов просочувався під будь-який одяг.  

 — Ні, доню, що ти таке кажеш?

— Швидше в машину. Прошу вас, — поквапив я пасажирів, закидаючи сумки у багажник.

Діти були дуже злякані. Дівчинка не рухалась з місця, тому мама вхопила її на руки і посадовила у автомобіль. Хлопчик заліз сам. Нарешті, всі були на місці, і я, опинившись за кермом, рвонув із місця. Ще ніколи у житті я не їхав так швидко і так обережно водночас.

— Богдан, ти місто знаєш?

— Не дуже. А що?

— Відкрий карту. Треба швидко орієнтуватись. У разі чогось.

Над нами пролетів вертоліт. І я чомусь зрозумів: «Він не наш».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍