Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 15

Від Буревія (продовження)

Смак віскі був чудовим. А ще не так давно у барі мандрівників я пив ром і не відчував жодного смаку.

— У цій кімнаті з’являється ліхтар, котрий випускає промінь світла. Як думаєте, ви би побачили його?

Я задумався — очевидно, що питання не передбачало простої відповіді.

— Зізнаюсь, мені важко сказати. Тому що ситуація лише гіпотетична.

Олаф поважно кивнув:

— Ви праві. Ситуація гіпотетична. Та все ж відповідь є — ми не побачимо промінь світла. Ми не будемо бачити ні його, ні ліхтарик. Аж поки світло не потрапить прямо на нашу сітківку ока. Якщо світло просто проходить повз — його не видно. Цікаво, правда? Світло насправді не видиме. І ця його властивість, насправді, найбільш конкретна.

Прекрасна, заспокійлива музика на мить затихла, немов хтось вправно ставив цю п’єсу і знав, що потрібно зробити паузу. Але за мить — знову вступило фортепіано.

— То ви кажете, що світло невидиме? — перепитав я, намагаючись осмислити.

Олаф підняв книгу:

— Не я кажу — наука каже. Але не це вражає найбільше. Йдемо далі: ви чули про дослід із двома щілинами та фотонами, котрі пропускають через них?

Я поморщився — здається, щось таке мені розповідали у кількох із життів.

— Там де фотони ведуть себе то як хвилі, то як часточки? У залежності від того, чи за ними спостерігають?

— Так, так. Ви досить обізнана людина, мушу сказати. Не кожен зможе так лаконічно сформулювати цей експеримент.

— Дякую, — я знову надпив віскі і відчув його приємно, хмільну дію на організм.

— Так ось: цей експеримент проводився сотні і сотні разів. У різних варіаціях. І були значно цікавіші результати. Одного разу, до двох щілин додали ще дві. Очікувалось, що результатом на екрані позаду буде те саме інтерференційне зображення. Проте сталося дивовижне — з’явились затемнені зони. Ох, я мабуть, теж трохи вип’ю.

Олаф встав і підійшов до шафки. Поки він там порався, я долив собі ще віскі із пляшки.

— Отже, звичні смужки світла на екрані зменшились у кількості, — чоловік повернувся у своє крісло. — Тобто дві додаткові смужки із додатковими джерелами світла… скоротили кількість світла на екрані. Експеримент повторявся у різних варіаціях, проте результат був таким самим. І тоді науковці зрозуміли, що разом зі світлом через щілини проходить ще щось. Щось невидиме. Щось, що завжди перебуває у світлі.

— А хіба промені світла не можуть заважати одне одному? — поморщився я.

— Ні. Світло завжди проходить крізь світло безперешкодно. Отже, Дойч пише, що вони припустили існування тіньових фотонів. Темних фотонів, що постійно супроводжують звичайні часточки світла. Більше того, тіньових фотонів значно, значно більше ніж звичайних. Верхньої межі нема, але це як мінімум трильйон тіньових фотонів на один звичайний.

— Трильйон до одного??

— Саме так. І ось ці тіньові фотони проходять через додаткові прорізи і міняють траєкторію звичайних фотонів. Проте і це ще не остаточні висновки. Знаєте про що ми забули?

Я замислився. Хотілось на цей раз сказати щось розумне. Отже, разом зі світлом прямує і… тінь світла. Або ж просто пітьма. І її значно більше. Ось світло проходить крізь прорізи, а разом із ним — її тінь. А, можливо, світло тут взагалі грає малу роль, адже пітьми більше. У трильйони більше… Стривайте!

— Хм-м… Про те, чому для тіньових фотонів наша перегородка взагалі має значення?

Олаф відпив зі своєї склянки якусь темну рідину і на мить мені здалось, що білки його очей також потемніли. Все світло довкола у приміщенні немов потьмяніло.

— Саме так. Перегородка може мати значення лише у тому разі, якщо одночасно існує темна копія перегородки.

Ми немов зависли у часі. Наче потік реальності застиг і я раптом подумав… я раптом відчув щось жахливе. Як темрява чадіє зі світла. Як за звичайною стіною проступаю темна стіна. І темних стін — у трильйон разів більше.

— Ви лише уявіть, — повільно продовжив Олаф. — Світло не просто невидиме, але ще й складається із темряви. А все довкола має свою приховану, тіньову копію.

— Це не книга науки. Це якийсь роман жахів, я би сказав, — промимрив я.

— Суть книги Дойча полягає у тому… що ми не знаємо про реальність довкола практично нічого. Або, думаємо, що знаємо багато, а це зовсім не так. І якщо досі за це не потрібно було розплачуватись, то тепер людству доведеться… хтозна.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви самі сказали, що розпочалась війна.

— Ах, ви про це…

Я замислено втупився у підлогу. Брунатний килим — чому він тут повсюди? Схоже, віскі допоміг, і я був готовий заснути.

— Людство уже довгий час панує на цій планеті без турбот. І воно, схоже, забуло, яким маленьким і мізерним є цей унікальний острівець життя, — фатально промовив старий чоловік.

— Я, мабуть... піду спати. Дякую, за приємну розмову і напій, — сказав я і підвівся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍