Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

Дитячі кроки

 

і. Історики полюбляють давати довгі складні відповіді на прості запитання, але цього разу все видається справді прямолінійно очевидним. Європейці не походять від вищих неандертальців, азійці не походять від нижчих Homo erectus. Близько сімдесяти тисяч років тому з Африки почав поширюватися новий вид Ното — ми — й цілком заступив усі інші форми[35]. В перебігу еволюції наш вид, Homo sapiens (Людина розумна), безперечно схрещувався з неандертальцями. Сучасні євразійці мають від одного до чотирьох відсотків генів, однакових із неандертальцями, але це ті самі від одного до чотирьох відсотків скрізь, від Франції до Китаю[36]. Поширення сучасної людини чисто стерло з грифельної дошки геть усе. Звичайно, еволюція триває. Протягом двох тисяч поколінь від початку нашого поширювання земною кулею постали локальні відмінності у кольорі шкіри, формі обличчя, зрості, толерантності до лактози та безлічі інших ознак. Але по глибокому аналізі вони виявляються тривіяльними. Куди б ви не поїхали, що б ви не робили, люди (у великих групах) всі однакові.

Еволюція нашого виду та завоювання планети встановили біологічну єдність світу, отже, відлікову лінію будь-якого пояснення того, чому Захід панує. Біологічна єдність людства унеможливлює теорії, базовані на расах. Однак попри надзвичайну важливість цих процесів, багато що стосовно походження сучасної людини залишається неясним. На 1980-і роки археологи вже знали, що перші скелети, менш-більш подібні до наших, з'явилися близько 150 000 років тому на стоянках східної та західної Африки. Порівняно з давнішими мавполюдьми новий вид мав пласкіші обличчя з більш випнутим чолом. Вони менше використовували зуби як знаряддя, мали довші та менш м'язисті кінцівки, ширші спинномозкові канали та розташування гортаней, сприятливіше щодо мовлення. Їхні мозкові порожнини були трохи менші, ніж в неандертальців, а верхня частина черепа була вищою й опуклішою, що давало більше місця на більші мовленнєві та мовні центри та на стоси нейронних шарів, що могли паралельно робити великі масиви обчислювання.

Скелети свідчать, що найраніші Homo sapiens могли ходити так, як ми, але, хоч як це дивно, археологія свідчить, що протягом ста тисяч років вони вперто відмовлялися говорити. Знаряддя та поведінка Homo sapiens були дуже подібні до давніших мавполюдей, і — знов подібно до інших мавполюдей, але зовсім неподібно до нас — ранні Homo sapiens, здається, все робили в один спосіб. Незалежно від того, де саме в Африці копали археологи, знахідки були ті самі й не надто захопливі. Саме так, хіба що вони знаходили стоянки, датовані менш як п'ятдесятьма тисячами років. На цих молодших стоянках Homo sapiens почали робити багато чого цікавого і в багато різних способів. Зокрема, археологи ідентифікують щонайменше шість відмінних стилів кам'яних знарядь, що були в користуванні в долині Нілу в Єгипті між 50 000 та 25 000 років до н. е., тоді як до того від південної Африки до берегів Середземного моря переважав один-єдиний тип.

Люди винайшли стиль. Розколювання кам'яного знаряддя у такий спосіб, а не в такий тепер було познакою групи як відмінної від сусідів; відколювання у третій спосіб позначало нове покоління як відмінне від попереднього. За нашими теперішніми стандартами, коли я видаюся викопним реліктом, якщо мій чотирирічний мобільний телефон не пристосований знімати відео-фільми, шукати своє положення на карті чи перевіряти електронну пошту, ці зміни були надповільними. Але вони були надшвидкими порівняно з попереднім поступом.

Нині будь-який підліток, що приходить додому з волоссям, пофарбованим у зелений колір, та новим пірсингом, пояснить вам, що прикрашати себе — найліпший спосіб самовираження. Але давніше за п'ятдесят тисяч років тому ніхто, здається, так не думав. А тоді, видається, майже всі почали думати саме так. По всій Африці на стоянках, датованих після 50 000 років до н. е., археологи знаходять прикраси з кісток, зубів тварин та бивнів, і це лише та діяльність, що залишає рештки, які можна розкопати. Цілком імовірно, що всі інші добре нам відомі способи прикрасити себе — зачіски, макіяж, татуювання, одяг — постали приблизно в той самий час. Досить неприємне генетичне дослідження засвідчило, що натільні воші, що п'ють нашу кров та живуть в нашому одязі, еволюціювали приблизно п'ятдесят тисяч років тому як маленький бонус першим модникам.

«Як майстерно склепано людину! — хапаючи ротом повітря, каже Гамлет, коли його друзі Розенкранц та Ґільденстерн вистежують його, — шляхетність у думках! безмежні можливості! доцільність і відповідність тілобудови та рухів! нагадує вчинками ангелів! розумом дорівнює богам!»[37] І в усьому цьому, як несхоже на мавполюдину. Близько 50 000 років до н. е. анатомічно сучасні люди думали та діяли зовсім в іншій площині, ніж їхні попередники. Відбулося щось надзвичайне — щось таке глибинне, таке магічне, що у 1990-і роки змусило зазвичай тверезих науковців вдатися до палкої риторики. Дехто казав про Великий Стрибок[38], інші — про Світанок Людської Культури й навіть про Великий Вибух Людської Свідомости.

Однак попри всю драматичність теорії Великого Стрибка завжди були дещо незадовільні. Вони вимагали, щоб ми уявили собі не одне, а два перетворення: перше (близько 150 000 років тому), що утворило сучасне людське тіло, але не сучасну людську поведінку, і друге (близько 50 000 років тому), що створило сучасну людську поведінку, залишивши тіло незмінним. Найпопулярніше пояснення полягає в тім, що друге перетворення — Великий Стрибок — почалося від чисто неврологічних змін, що перекомутували мозок і зробили можливим мовлення сучасного типу, що своєю чергою спричинило поведінкову революцію. Однак залишається загадкою, з яких саме процесів складалося це перекомутовування і чому не відбулися відповідні зміни черепа.

Якщо еволюційна наука й залишила десь місце для втручання чогось надприродного, якоїсь вищої сили, що вдихнула божественну іскру в невиразну глину мавполюдей, то, безперечно, це саме тут. Коли я був (набагато) молодший, я дуже любив оповідь, що з неї починається науково-фантастична Космічна Одіссея-2001 Артура Кларка (і незабутня, хоча й важкозрозуміла, кіноверсія Стенлі Кубрика). Загадкові кристалеві моноліти падають на Землю з космосу й беруться вдосконалювати мавполюдей нашої планети, аби вони не вимерли через голод. Ніч за ніччю Той, що Дивиться на Місяць, альфа-самець мавполюдей з одного з гуртів землян, відчуває «допитливі вусики, що заповзають до найвіддаленіших невикористовуваних закутків його мозку»[39], коли моноліт посилає йому видива і вчить його кидати каміння. «Навіть атоми його простого мозку вигиналися й формували новий візерунок», — пише Кларк. Аж ось місію моноліту виконано: Той, що Дивиться на Місяць, бере викинуту кістку й