Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

туру на п’ять клітинок уперед. Я можу поставити їй мат, але звертаю на це її увагу, й вона поспіхом забирає туру на попереднє місце.

– То чому тобі подобається Пол? – питаю її. Я саме вчасно піднімаю очі, щоб помітити, як сильно вона вкрилася рум’янцем.

– Він такий… красивий, – каже Клер.

Щось у тому, як вона це каже, змушує мене дивно почуватися. Вивчаю шахову дошку і раптом розумію, що Клер може поставити мені мат, якщо зніме мого слона своїм конем. Роздумую, чи сказати їй про це. От якби Клер була трохи молодшою – сказав би. Дванадцять – той вік, коли треба самій про себе подбати. Клер замріяно дивиться на дошку. І тут у мене сяйнула думка, що я ревную. О Ісусе. Не можу повірити, що ревную до якоїсь рок-зірки, дивака-мультимільйонера, який Клер у батьки годиться.

– Гм, – озиваюсь.

Клер дивиться на мене, пустотливо всміхаючись.

– А тобі хто подобається?

«Ти», – думаю, та вголос не промовляю.

– Тобто коли я був у твоєму віці?

– Так. А коли ти був у моєму віці?

Зважую значущість та потенціал цієї цінної інформації, перед тим як скупо видаю:

– Я був твого віку в 1975 році. Я старший за тебе на вісім років.

– То тобі зараз двадцять?

– Ні, мені тридцять шість. За віком можу бути твоїм батьком.

Клер насуплює брови: з математикою вона не товаришує.

– Але якщо тобі було дванадцять у 1975-му…

– Пробач, правду кажеш. Я про те, що насправді мені тридцять шість, але десь там, – махаю рукою в напрямку півдня, – мені двадцять. У справжньому часі.

Клер намагається перетравити це.

– То тебе – два?

– Не зовсім. Я завжди один, але коли подорожую у часі, інколи потрапляю туди, де я вже є, і тоді можна сказати, що нас двоє. Чи більше.

– А чому я тебе більше, ніж одного, ніколи не бачила?

– Побачиш. Коли ми зустрінемося в моєму теперішньому, це траплятиметься досить часто.

Частіше, ніж хотів би, Клер.

– То хто ж тобі подобався у 1975 році?

– Насправді ніхто. У дванадцять років я думав про інші речі. Але коли мені виповнилося тринадцять, я по-справжньому втюрився у Петті Герст.

Здається, Клер роздратована.

– Дівчина з твоєї школи?

Сміюся.

– Ні. То була багата каліфорнійська студентка, яку викрали ті жахливі терористи з лівими переконаннями і змушували її грабувати банки. Декілька місяців її щовечора показували у новинах.

– Що з нею сталося? Чому вона тобі подобалася?

– Пізніше її відпустили, вона вийшла заміж, народила дітей; тепер вона – багата каліфорнійська леді. Чому вона мені подобалася? Навіть не знаю. Знаєш, це безглуздо. Гадаю, я розумів, як саме вона почувалася, коли її забрали і змушували робити те, що вона не хотіла, і ще здавалося, що їй це наче й подобалося.

– Ти робиш те, що тобі не подобається?

– Аякже. Постійно. – Моя ліва нога затерпла, піднімаюсь і трясу нею, допоки нога не починає пощипувати. – Я ж не завжди опиняюся цілий і неушкоджений з тобою, Клер. Досить часто я потрапляю у місця, де мушу красти одяг та їжу.

– Справді? – Вона насуплює обличчя й тоді бачить свій хід, робить його і тріумфально дивиться на мене. – Мат!

– Ого! Браво! – вітаю її. – Ти – королева шахів du jour[24].

– Так, – каже Клер, сяючи з гордощів. Вона починає розставляти фігури у початкові позиції. – Ще раз?

Вдаю, що дивлюся на неіснуючий годинник.

– Авжеж. – Знову сідаю. – Ти зголодніла?

Ми тут уже кілька годин і запаси вичерпалися. У нас лишились тільки крихти в пачці з-під чипсів «Дорітос».

– Ага. – Клер тримає за спиною два пішаки; торкаюсь її правого ліктя, вона показує мені білого пішака. Роблю стандартний перший хід: пішак королеви на d4. Вона стандартно відповідає на мій стандартний хід: пішак королеви на d4. Наступні десять ходів ми робимо доволі швидко, з помірними втратами, а тоді Клер якийсь час сидить, замислившись над дошкою. Вона завжди експериментує, завжди пробує coup d’éclat[25].

– А хто тобі подобається тепер? – запитує вона, не піднімаючи голови.

– Ти маєш на увазі у двадцять років? Чи у тридцять шість?

– І тоді, і тоді.

Намагаюся згадати себе двадцятирічного. Розпливчасті образи жінок, грудей, ніг, шкіри, волосся. Усі пригоди сплуталися, й жіночі обличчя не збігаються з їхніми іменами. В двадцять років я був зайнятий, але жалюгідний.

– У двадцять – нічого особливого. Ніхто не спадає на думку.

– А в тридцять шість?

Уважно вдивляюся в Клер. Дванадцять – ще зарано? Впевнений, що це надто рано. Краще фантазувати про вродливого, недосяжного і безпечного Пола Мак-Картні, ніж мати справу з диваком, який мандрує у часі, Генрі. Та все-таки, чому вона питає?

– Генрі?

– Що?

– Ти одружений?

– Так, – визнаю неохоче.

– З ким?

– З дуже красивою, терплячою, талановитою, розумною жінкою.

Її обличчя спохмурніло.

– А. – Вона бере в руки мого білого слона, якого побила кілька ходів тому, і крутить його на землі, мов дзиґу. – Це добре.

Здається, ця новина вивела її з рівноваги.

– У чому річ?

– Пусте. – Клер ходить королевою з e2 на b5. – Шах.

Ходжу конем, щоб захистити короля.

– А я заміжня? – допитується Клер.

Стрічаюсь з її очима.

– Сьогодні ти випробовуєш свою удачу.

– А чому би ні?

– А що, ти й так ніколи нічого мені не розповідаєш. Давай, Генрі, скажи, чи я залишуся старою дівою?

– Ти станеш монашкою, – дражню її.

Клер здригається.

– Та ну! Сподіваюся, що ні. – Вона забирає мого пішака турою. – А як ти познайомився зі своєю дружиною?

– Пробач, ця інформація надзвичайно секретна. – Я б’ю її туру королевою.

Клер скривила гримасу.

– Ай. А ти тоді подорожував у часі? Коли ви зустрілися?

– Я займався своїми справами.

Клер зітхає. Вона знімає ще одного пішака своєю турою. У мене вичерпується запас пішаків. Ходжу слоном королеви на f4.

– Так несправедливо, що ти знаєш про мене все, але ніколи нічого не розповідаєш мені про себе.

– Твоя правда. Це нечесно. – Намагаюся здаватися послужливим та сповненим каяття.

– Я про те, що Рут, Гелен, Меґан та Лаура розповідають мені усе, і я їм усе кажу.

– Усе?

– Так. Ну, про тебе я не розповідаю.

– Справді? А чому?

Здається, Клер намагається оборонятися.

– Ти – таємниця. Вони і так би не повірили мені. – Своїм конем вона заганяє мого слона у пастку і хитро мені посміхається. Споглядаю дошку, намагаючись знайти спосіб зняти її коня, чи забрати мого слона. Для білих ситуація вкрай напружена.

– Генрі, ти справжній?

Я трохи розгубився.

– Так. А яким ще я можу