Анастасия Хэд - Ходімо зі мною, Анастасия Хэд

Глава 10

Глава 10

Ярик
Відчуття самотності й тривоги захлеснуло мене цього ранку. Я сподівався застати її в номері, пояснити все, розповісти правду про себе, але її вже не було. Наче шалений, я набрав номер моїх шукачів і за деякий час отримав її точну адресу. Але не зміг. Чомусь не зміг поїхати просто зараз. Обдумати. Зважитись. Мені потрібно трохи часу.

Коли я підійшов до її дому, серце билося, як пташка в клітці: ще трохи — і я знову побачу Лію. Таку рідну, таку бажану... кохану. У дверях стояв хлопець і жадібно обіймав її за талію. Мою Лію! Спускаючись сходами, я насилу стримував трансформацію. Як же хотілося вчепитися йому в горло! Тільки б дістатися машини, сісти й заспокоїтись. Мій вовк рвався і шаленів: «Моя! Вона тільки моя!». Біль, ревнощі, безвихідь — на двох — моя і його.

Біля машини вона таки мене наздогнала. Швидка! Обійняла! Я стояв як кам’яний, не вірячи в те, що вона каже. Невже вона теж це відчуває? Як можна покохати за такий короткий час? Думки металися в голові, змішуючись у кашу. Що за дурні питання?! Адже я покохав! Лія схлипувала й повторювала те, чого я сам не зміг сказати, передусім — самому собі. Я кохаю її. Кохаю всім серцем! Я обернувся і поцілував її, як ще ніколи нікого не цілував. Як же гаряче! Вона моя! Тільки моя! Моя Лія!

Лія
Кохає! — шепотів він, обіймаючи мене. Так сильно і водночас так ніжно. Невже може бути щось приємніше за це почуття: кохання — і воно взаємне.

Усю ніч ми каталися міськими вулицями. Потім цілувалися і базікали про всяку дурню. Обожнюю нічне місто: його яскраві неонові вивіски, неспішний натовп людей, що відпочивають у своє задоволення, переповнені кафешки. А ближче до ранку місто порожніє, і здається, дихати стає легше. Вулиці відпочивають від людей, і по них мляво блукає тиша, лише іноді машини проїжджають брукованими дорогами, створюючи приглушений звук.

Ближче до світанку ми приїхали на набережну. Вода була спокійна, лише іноді течія, зіштовхнувшись із підводним каменем, створювала невеликий вир. Та-а-ак! Сьогодні я зробила вчинок, яким буду пишатися все життя. Я не заховалась у пісок, як африканський страус, а за покликом серця пішла назустріч щастю — і не прогадала.

Коханий... Ярик сидів поруч і вдивлявся у передсвітанкове небо. Горизонт поступово налився червоним, рідкісні пухнасті хмарки неквапливо пливли небом. Погода обіцяла бути прийнятною. Він міцно обійняв мене. Обійми. Як же я їх недооцінювала. Поцілунки — це добре, навіть дуже, але те, як обіймає коханий, ні з чим не зрівняється. Тепло розливалося тілом — таке лагідне, ніжне. І водночас я відчувала жар його тіла, пристрасть, яка поглинала і мене також. Я обернулася, щоб краще роздивитися його, не втратити цю мить, яку захочеться знову і знову прокручувати в голові. Який же він красивий: рішуче підборіддя, чорне, як смола, волосся, сильне тіло й очі, які я, напевно, покохала з першого погляду. Ці смарагди сяяли — здавалося, водна гладь відбивається в них, лишаючи свій слід. А ще вони блищали — у них справді були зелені спалахи. Магія... або просто закоханий дурман. Якщо чесно — мені зараз на це глибоко байдуже. Бо він мій... коханий.

Трохи згодом Ярик ошелешив мене.

— Сьогодні мені треба їхати. Навіть не знаю, коли повернусь, — ми сиділи в кафе, я встигла змінити свій модний прикид із пікачу і тепер була в джинсах і бежевому джемпері.

Кава була як ніколи доречна. Безсонна ніч давалася взнаки, але це була найкраща ніч у моєму житті.

— Як?!

На мій вигук, певно, озирнулася половина відвідувачів найкращої ранкової кав’ярні міста. Біготня метушливих людей неабияк піднімала настрій — адже мої вихідні продовжуються. За це величезне мерсі моїй найкращій начальниці, а за сумісництвом — подрузі Маринці. Вислухавши мою петицію, висловлену за кілька хвилин, поки я переодягалася, вона винесла вердикт: хлопця треба брати гаряченьким, а робота — не вовк, у ліс не втече. Люблю я свою Марусю!

Ну, повернімося до наших баранів. Моєму обуренню не було меж, я не була готова так швидко його відпустити. Та навіть хоч перший час побути дикою власницею. Насправді я боялася втратити Ярика хоч на мить — боялася, що він лише сон чи марення, яке, варто лише кліпнути — зникне без сліду.

— Я їду з тобою! — випалила я.

Ніколи не нав’язувалась, але зараз не змогла стриматися. Ярик розгубився, почав було відмовляти, та ні, любий, я тебе не відпущу.

— Це ділова поїздка, ми з Марком летимо, — м’явся він, і треба було діяти швидко, інакше залишуся за бортом.

— Займатиму мало місця, сидітиму, як мишка.

Мабуть, у мене були очі, як у кота зі Шрека, бо моє коштовне сонечко таки погодилося взяти мене з собою. Він усміхнувся, притягнув до себе за підборіддя і смачно цьомкнув у носа.

— Ну гаразд, мандрівнице. Тільки треба тебе приодягнути. Там, боюся, прохолодно, не хочу, щоб моє сонечко замерзло.

Як це мило… Виявилось, ми вирушаємо на північ. Назву країни тримали в суворій таємниці, але за спорядженням, яке ми ретельно підбирали — поїздка обіцяла бути ще тою. Теплий одяг, термобілизна, альпіністське спорядження — виявляється, там шалено холодно і, судячи з усього, є гори.

А шопінг із чоловіком буває приємним. Ярик не церемонився: заходив у підходящий магазин, обирав те, що сподобалося, і за хвилину ми вже йшли далі. Ніколи ще я так не втомлювалася — ноги гули, а руки відвалювались від купи пакетів. Ярик був обвішаний не менше за мене — дивуюсь, як він взагалі бачив, куди йде, з тими торбами в зубах. Ми навіть зазирнули в магазин білизни — прикупив мені кілька комплектів, явно не під “північну погоду”.

— Думаю, піжама була б доречнішою, — усміхнулася я, спостерігаючи, як це чудо обирає мені новий ліфчик.

Уміє ж, шельма, підібрати. Око-алмаз. Хто б сумнівався.

— Це на солоденьке, — томно прошепотів цей кат.

У мене підкосилися ноги, а щоки спалахнули. Я не звикла ходити з чоловіками по таких магазинах. Коли ми там виїжджаємо? Сьогодні? Сподіваюся, в нас ще буде трохи часу?..

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍