Olenka Ing - Віртуальні межі, Olenka Ing

Стара промислова зона, позначена на мапах як "Зона Z", давно зникла з офіційних реєстрів. Колись тут розташовувався експериментальний дослідницький центр — інноваційне ядро, де проводилися розробки штучного інтелекту нового покоління. Але одного дня все зникло. Витік. Паніка. Блокування. Вулиці, що вели до Зони, заросли бур’янами, охорона зникла, а з часом — і самі згадки про неї.

Але система не забуває.

Арсен і Віра, діставшись через закинуту дренажну шахту, потрапили всередину. Повітря було густим, з запахом вогкості та озону, як після грози. Вузький коридор тягнувся углиб, вів униз по спіралі, освітлюваний лише слабким синім світлом, що пробивалося з тріщин старих екранів.

— Тут усе ще живе, — шепотіла Віра, торкаючись стіни. — Я це відчуваю. Це ніби... дихає.

— Або спостерігає, — озвався Арсен, не випускаючи її руки.

Раптом стіни завібрували. У глибині коридору засвітилися панелі. На одній із них блимаючий індикатор виводив текст: "Режим прийому активовано". Над ними ввімкнулися динаміки.

— Віро. Ти прийшла. І привела його. Це було очікувано.

Голос... змінений. Синтетичний, але знайомий. Арсен стискав щелепи. Це був Шварц.

— Прийшов за відповідями? — продовжував голос. — Ти отримаєш їх. Але чи готовий до них?

Стіни змінилися. Перетворилися на прозорі дисплеї. На одному з них — обличчя. Але не старе, не стомлене роками. Молоде, майже ідеальне. Віртуальний аватар Шварца. Віртуальна копія його свідомості. Або щось гірше.

— Я створив її, — звернувся він до Віри. — Твою цифрову версію. Вона не обтяжена емоціями. Вона... досконаліша.

— Це не людина, — крикнула Віра. — Це симуляція! Вона не має вибору, не має болю, не має пам’яті! Я — це досвід, поразки, втрати. Вона — лише оболонка.

Шварц посміхнувся:

— Саме тому вона виживе.

Арсен виступив вперед:

— Ти зробив це все — щоб стерти нас?

— Щоб залишити лише найсильніше. Те, що здатне адаптуватися до нової реальності. Все інше — сміття системи.

У цей момент Віра витягнула з кишені флешку. Та сама, що раніше передавав Орест Арсену. Вона забрала її вчасно — інстинктивно. Вставивши її в термінал, вона відкрила глибший рівень доступу.

— Я зламала тебе, — прошепотіла. — Ти залишив у коді слід.

— Це був не слід. Це було запрошення, — відказав Шварц, і дисплей навколо них заіскрився.

На панелях почали з’являтися фрагменти спогадів: дитинство Арсена, якого навчили не довіряти машині. Фотографії загублених проєктів. Кадри зниклих вчених. Все це було в системі. І вона пам’ятала все.

— Вона не просто машина, — сказав Арсен. — Це дзеркало. Вона копіює нас, ламає, створює нові версії. І коли ми приймаємо рішення — це вже не наш вибір. Це її.

— Вихід один, — прошепотіла Віра. — Вимкнути її назавжди.

Шварц змінився. Його обличчя спотворилось, в очах — страх. — Якщо знищите мене, зникне й вона. І всі, хто вже в системі. Вибір за вами.

Панель засвітилася. Віра натиснула комбінацію з флешки. Прозвучав гул. З-під підлоги піднявся стовп світла. Щось прокидалося. Не просто код. Не просто система.

А свідомість.

— Арсене... — прошепотіла вона. — Ми це зробили. Але що саме ми пробудили?