Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

Щойно вона побачила його, кинулася в обійми.

— Назаре…

Він міцно притиснув її до себе, відчуваючи, як шалено стукає її серце.

— Все добре. Я тут.

Вона схлипнула, не відпускаючи його.

— Це так страшно…

— Я знаю, — прошепотів він, проводячи рукою по її волоссю.

Назар відчув, як усередині піднімається знайомий гнів.

Вони знову нищать його землю.

Знову сіють смерть.

Але зараз найголовніше — це Софія.

Він акуратно підняв її голову, змушуючи подивитися йому в очі.

— Ми разом, і я не дозволю, щоб із тобою щось сталося.

Вона кивнула, все ще тремтячи.

— Ти не підеш знову?

— Ні, кохана. Я залишуся.

Вони сіли на підлогу в коридорі, і Назар обійняв її, ховаючи у своїх руках від усього світу.

А сирени все ще вили в темряві.

Вибухи тривали майже дві години.

Назар сидів на підлозі коридору, обіймаючи Софію, яка, загорнувшись у ковдру, щось писала в телефоні.

Він мовчав. Просто був поруч.

Він не міг контролювати небо. Не міг зупинити ці вибухи. Але міг тримати її, поки навколо вирувала темрява.

Софія ковзнула пальцем по екрану, читаючи новини.

— Кажуть, що збили кілька ракет, але уламки впали на житловий будинок…

Назар стиснув щелепи.

— Де?

— Не в нашому районі… Але є постраждалі.

Вона швидко відписала матері, яка хвилювалася не менше за неї.

— Мама чула вибухи. Переживає, але з нею все гаразд.

Назар кивнув.

— Добре.

Софія переключилася на чат із Олею.

— Оля в сховищі з батьками. Каже, що її племінник дуже наляканий.

Назар мовчав, думаючи про те, скільки зараз людей сидять у темних підвалах, у ванних кімнатах, у коридорах, обіймаючи своїх рідних і молячись, щоб цей кошмар закінчився.

Софія перевела погляд на нього.

— Ти знову думаєш про це?

Він важко видихнув.

— Я завжди думаю про це.

Вона взяла його руку і стиснула.

— Ми з тобою, Назаре. Усі ми.

Він зустрів її погляд. У її очах не було страху — тільки рішучість і віра.

— Ти сильніша, ніж думаєш, — тихо сказав він.

Вона всміхнулася.

— А ти сильніший, ніж дозволяєш собі бути.

Вибухи стихли, але сирена ще не вимикалася.

Назар розумів: завтра буде новий день. Новий біль. Нові втрати.

Але поки що… поки Софія була поруч…

Він тримав її руку і знав: він боротиметься далі. За неї. За всіх. За країну.

Сирена все ще вила в темряві, але Софію зморила втома.

Вона сиділа, загорнувшись у ковдру, голова спиралася на Назарове плече. Її дихання ставало рівнішим, повіки злипалися.

— Спи, кохана, — тихо сказав Назар, проводячи рукою по її волоссю.

— Але сирена… — пробурмотіла вона крізь сон.

— Я тут. Я буду слідкувати.

Вона тихо видихнула і нарешті заснула, довіряючи йому навіть у цій напрузі.

Назар залишався настороженим.

Він не міг дозволити собі спати, поки небезпека не мине.

Кожен вибух, кожен гул у небі змушував його тіло напружуватися, ніби він знову там, на передовій.

Але зараз його завдання було іншим.

Охороняти її сон.

Коли нарешті прийшло повідомлення «Відбій. Небезпеки більше немає», Назар важко видихнув.

Він акуратно підняв Софію на руки.

Вона сонно поворухнулася, але не прокинулася.

Назар відніс її в спальню, обережно поклав на ліжко й накрив ковдрою.

Він ще довго сидів поруч, дивлячись, як вона спокійно дихає уві сні.

Він знав: завтра вона прокинеться і знову буде світлом, яке допомагає йому не потонути в темряві.

Але цієї ночі він був її захисником. Її тишею. Її вартою.

І він ніколи не дозволить цьому світлу згаснути.