Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

Розділ 14 Ті, хто залишилися, і ті, хто пішли

Коли вони повернулися додому, Софія швидко заснула, втомлена після важкої розмови з матір’ю.

А Назар – ні.

Він лежав у темряві, слухаючи її рівне дихання, і відчував, як його знову накриває.

Минуле.

Те, від чого він намагався втекти всі ці роки.

Він дивився на Софію і думав: Чому саме я? Чому я живий, а вони – ні?

Його друзі загинули.

Хороші, сильні чоловіки, які мали б жити, мали б будувати сім’ї, любити.

А він – той, хто вижив. Той, хто вбивав. Той, хто носив у собі темряву.

Він не заслуговував Софію.

Ця думка роз’їдала його зсередини, і він більше не міг залишатися в цій кімнаті.

Тихо, щоб не розбудити її, він одягнувся і вийшов з квартири.

— Брате, що ти тут робиш о другій ночі? — Володя відкрив двері, здивовано дивлячись на Назара.

Той мовчки пройшов усередину й кинувся в крісло.

— Я не можу спати.

Володя важко зітхнув, зачинив двері й узяв із бару пляшку віскі.

— Я знаю цей твій погляд, — сказав він, наливаючи дві склянки. — Минуле знову душить?

— Вона занадто хороша для мене, — тихо промовив Назар.

Володя підняв брову.

— Серйозно? Це те, що ти надумав собі серед ночі?

Назар потер обличчя.

— Я зробив стільки лайна в цьому житті. Вбивав. Бачив, як помирають свої. Бачив, як ми покидаємо наших поранених, бо не було можливості їх врятувати.

Він замовк, стискаючи склянку так, що побіліли пальці.

— А тепер поруч зі мною вона. Чиста. Добра. Вона лікує людей, допомагає дітям.

Володя зітхнув.

— І що ти хочеш? Знову втекти?

— Я не знаю…

— Ти, мабуть, найбільший ідіот із усіх, кого я знаю.

Назар підняв голову.

— Що?

Володя відкинувся на спинку дивана.

— Вона тебе обрала. Не дивлячись на твоє минуле, твої шрами і всю цю чортову війну, яку ти носиш у собі.

Назар мовчав.

— І ти хочеш усе це зруйнувати? Знову втекти?

Назар видихнув.

— Я просто боюся, що одного дня вона подивиться на мене і зрозуміє, що зробила помилку.

Володя посміхнувся.

— Ти боїшся цього, бо сам не можеш пробачити себе.

Назар нічого не відповів.

— Знаєш, що я тобі скажу? — Володя підняв свою склянку. — Живі повинні жити. Інакше за що тоді загинули наші друзі?

Назар довго дивився на нього, а потім теж підняв склянку.

— За тих, хто залишилися.

Він випив до дна, відчуваючи, як біль відступає хоча б на мить.

Але він знав – поки він не навчиться пробачати себе, ця боротьба ніколи не закінчиться.

Володя мовчав, дивлячись у склянку, а потім підняв на Назаря серйозний погляд.

— Знаєш, що мене бісить у твоїх словах?

— Що саме? — втомлено запитав Назар.

— Ти говориш так, ніби війна закінчилася.

Назар стиснув щелепи.

— Вона для мене давно не закінчиться.

— Для всіх нас вона не закінчиться, поки хоч один наш пацан стоїть там, — Володя стукнув пальцем по столу.

Він мав рацію.

Їхнє минуле не просто залишило шрами на серці. Воно тривало.

— Ми допомагаємо, Назаре. Ти, я, навіть Софія.

Назар провів рукою по обличчю.

— Я знаю.

— Але ти ніби забуваєш, що зараз ти не просто виживший. Ти один із тих, хто може змінювати щось.

Назар задумався.

Вони з Володею регулярно допомагали військовим — і технікою, і амуніцією, і грошима.

Але зараз Володя говорив не тільки про це.

— Софія теж допомагає, — продовжив Володя. — Вона працює з пораненими, з тими, хто повертається. І це не менш важливо, ніж все, що робимо ми.

Назар знав це.

Він бачив, як Софія проводила довгі години в реабілітаційному центрі, як поверталася виснажена, але не втрачала віру.

— Вона не просто чиста і добра, Назаре, — серйозно сказав Володя. — Вона сильна. І вона розуміє нас більше, ніж ти думаєш.

Назар задумався.

Він так боявся, що Софія одного дня втече від його темряви, що забув про інше — вона сама боролася.

Просто її боротьба була іншою.

Він раптом згадав, як вона, не вагаючись, підтримувала його, коли він не міг заснути, як не злякалася, коли дізналася про загрозу від Кості.

Вона знала, хто він такий.

І все одно залишилася.

Володя посміхнувся, ніби читаючи його думки.

— Ти маєш навчитися довіряти, брате.

Назар видихнув.

— Мабуть, ти правий.

Він підняв порожню склянку, поглянув на неї, а потім відклав убік.

— Вже пізно. Піду додому.

Володя кивнув.

— Іди. Софія, мабуть, уже хвилюється.

Назар встав, підійшов до дверей і перед тим, як вийти, озирнувся.

— Дякую.

Володя посміхнувся.

— Щоразу одне й те саме: ти приходиш сюди з дурними думками, а я тебе витягаю.

— Не перегинай, — пробурмотів Назар і, хитаючи головою, вийшов.

Але всередині йому вже було легше.

Він знав, що попереду ще багато боротьби.

Але тепер він був упевнений: він не один.

Назар йшов порожньою вулицею, коли в небі завили сирени.

Повітряна тривога.

Ледь не в ту ж мить далеко за горизонтом пролунав глухий вибух. Потім ще один. Земля під ногами ледь відчуто здригнулася.

Його серце стислося.

Телефон задзвонив, і він одразу знав, хто це.

— Назаре! — у голосі Софії було панічне тремтіння.

— Я тут, кохана. Де ти?

— Вдома. Я прокинулася від сирен… Потім почула вибухи… Назаре, що відбувається?!

— Все нормально, — його голос був спокійним, але всередині наростала тривога. — Не виходь з квартири. Йди в коридор, подалі від вікон.

— Але ти…

— Я вже йду до тебе.

Він кинув телефон у кишеню й пришвидшив крок, а потім просто побіг.

Йому було все одно, що над головою могла летіти ще одна ракета.

Все, що мало значення, — це Софія.

Коли він нарешті відкрив двері квартири, Софія вже чекала його у коридорі, загорнувшись у ковдру.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍