Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

Мати мовчала, її пальці судомно стиснули келих.

— А потім… Він просто викинув мене з квартири.

Олена Григорівна підняла на неї шокований погляд.

— Як викинув?!

Софія важко ковтнула.

— Буквально. Я була в легкому домашньому одязі, босоніж. Лютневий мороз. Він зачинив двері і навіть не слухав, коли я благала віддати мені хоча б пальто.

Очі її матері наповнилися злістю та болем.

— Я… я б його вбила…

— Якби не Назар, я не знаю, що було б далі, — Софія перевела погляд на чоловіка, що мовчки сидів поруч, стискаючи кулак на столі.

Назар ледве тримав себе в руках. Його щелепи були стиснуті, а погляд — темний, повний люті.

— Якби я зустрів його тієї ж ночі, він би вже не ходив по цій землі, — холодно сказав він.

Олена Григорівна видихнула, намагаючись заспокоїтися.

— І ти все це тримала в собі?

— Я не хотіла тебе засмучувати, мамо…

— Засмучувати?! Софіє, він же міг тебе вбити своєю байдужістю!

Олена Григорівна подивилася на Назаря, і в її очах уперше з’явилася вдячність.

— Ти її врятував.

Назар знизав плечима.

— Вона врятувала мене більше, ніж я її.

Софія злегка стиснула його руку під столом.

Мати нарешті видихнула, взяла її руки у свої.

— Я пишаюся тобою. Ти сильніша, ніж думаєш.

Софія всміхнулася.

— У мене немає вибору.

— Є, — тихо відповіла мати. — І ти обрала правильний.

Вона перевела погляд на Назаря.

— Бережи її.

Назар кивнув.

— Навіть ціною власного життя.

Олена Григорівна більше нічого не сказала. Але вона знала: тепер її донька в безпеці.

І це було найважливіше.