Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

Розділ 13 Новий виклик

Наступного ранку Софія прокинулася раніше за Назара.

Вона сиділа на кухні з чашкою чаю, дивлячись у вікно і розмірковуючи.

Пропозиція Олі була для неї важливою. Вона справді хотіла змінити щось у роботі центру, допомагати не лише дітям, а й зробити систему ефективнішою. Але керівні посади завжди були непростими.

— Щось сталося?

Вона здригнулася від несподіваного голосу. Назар стояв у дверях, у спортивних штанях і футболці, трохи сонний, але зосереджений.

Він одразу відчув її настрій.

— Думаєш про роботу?

Софія кивнула.

— Так… Не знаю, чи зможу.

Назар підійшов і сів поруч, поклавши руку їй на спину.

— Чому сумніваєшся?

— Це велика відповідальність. Я працювала як психолог, а зараз доведеться займатися ще й адміністративними справами, звітами, програмами…

— Софіє, — він м’яко стиснув її руку. — Я знаю тебе. Ти впораєшся.

Вона усміхнулася.

— Ти так впевнений у мені?

— Завжди.

Він був переконаний: якщо вона погодиться, то зробить свою роботу не гірше за будь-кого іншого.

— Ти вже прийняла рішення?

Вона глибоко вдихнула.

— Думаю, так. Я погоджуся.

Назар посміхнувся.

— Я знав.

Він піднявся, узяв її за руку й потягнув за собою.

— Куди?

— Святкувати.

Софія розсміялася.

— О восьмій ранку?

— Чому б і ні?

Вона щасливо обійняла його.

— Дякую, Назаре. За те, що ти поруч.

Він провів пальцями по її щоці.

— Завжди, кохана.

І в цей момент він знав — попереду буде багато викликів, але тепер вони долатимуть їх разом.

Наступного дня Софія офіційно погодилася стати заступницею директора.

Коли вона вийшла з кабінету, де проходило засідання, її зустріла Оля з радісною усмішкою.

— Ну що? — запитала вона, ледве стримуючи хвилювання.

Софія видихнула.

— Я погодилася.

— Ура! — Оля обняла її. — Я знала, що ти скажеш «так»!

Софія засміялася, але десь глибоко всередині все ще відчувала легке хвилювання.

— Тепер нас чекає багато роботи.

— Ну, ми ж не боїмося труднощів? — підморгнула Оля.

Софія усміхнулася.

— Ні, не боїмося.

Увечері, коли вона повернулася додому, Назар уже чекав її з пляшкою вина і накритим столом.

— Що це? — здивувалася вона.

— Святкуємо твою нову посаду, — сказав він, підливаючи їй вина.

— Назаре, я ж тільки починаю, ще нічого не зробила…

— Але ти вже зробила головне — погодилася. Це означає, що ти не боїшся відповідальності.

Вона усміхнулася і чокнулася з ним келихом.

— А ти завжди так мене підтримуватимеш?

— Завжди, — відповів він, дивлячись їй у очі.

Вона розуміла: поруч із ним вона не одна.

Якими б не були труднощі, вони зможуть пройти їх разом.

І це було найважливішим.

— Назаре, ти готовий? — Софія трохи нервово поправила волосся перед дзеркалом.

— Це ж не допит, — усміхнувся він, підходячи до неї і обіймаючи ззаду.

— Це моя мама. Тож так, це майже допит.

Назар усміхнувся, але всередині теж відчував легку напругу.

Софія багато розповідала про свою маму — сильну жінку, яка все життя працювала і ніколи не терпіла брехню. Назар поважав таких людей. Але він знав, що якщо вона не схвалить його, це може стати проблемою.

— Добре, пішли. Я витримаю.

Вони зустрілися в затишному ресторані.

Мати Софії, Олена Григорівна, виглядала строго, але в її очах була теплота.

— Доброго дня, Назаре, — вона оцінила його поглядом, коли вони сіли.

— Доброго дня, пані Олено.

Софія стиснула Назарову руку під столом.

— Мам, я хотіла б розповісти тобі дещо важливе.

— Я слухаю.

Софія перевела погляд на Назара, і він зрозумів, що це його сигнал.

— Це стосується її колишнього чоловіка, — спокійно почав Назар.

Олена Григорівна стиснула губи.

— Олег? Що він ще накоїв?

Софія видихнула.

— Він знову з’явився. Спочатку намагався мене переконати повернутися, а потім почав поводитися агресивно.

— Він чіплявся до неї, — додав Назар, його голос потемнів. — Я не дозволив йому це робити.

Очі матері Софії спалахнули гнівом.

— Цей мерзотник! Чому ти раніше не сказала?

— Не хотіла тебе хвилювати…

— Софіє, це не те, що можна приховувати! — вона поглянула на Назара. — І що тепер?

— Він більше не з’явиться, — твердо сказав Назар.

Олена Григорівна уважно подивилася на нього, ніби оцінювала кожне слово.

— Ти зробив щось, так?

— Я зробив так, щоб він зрозумів: Софія не сама.

Жінка подивилася на доньку.

— Ти довіряєш йому?

Софія міцніше стиснула Назарову руку.

— Так. Повністю.

Настала тиша.

Потім Олена Григорівна видихнула й кивнула.

— Гаразд. Я теж тобі довіряю, Назаре. Але якщо щось — знай, я завжди на її боці.

Назар посміхнувся.

— І правильно.

Мати Софії зітхнула й узяла келих вина.

— Ну що, вип’ємо за те, щоб у нашому житті більше не було таких покидьків, як Олег?

— За це я вип’ю, — Назар підняв келих, і Софія засміялася.

Тривога розчинилася.

Він знав, що мати Софії тепер на їхньому боці.

І це було важливо.

Наза пішов, та залишив Софія разом з мамою, щоб вони могли поговорити. 

Олена Григорівна дивилася на доньку, і в її очах читалася тривога.

— Софіє… Ти ніколи не розповідала мені деталей. Що він зробив?

Софія глибоко вдихнула. Вона не хотіла згадувати ту ніч, але розуміла — її мама має право знати.

— Він мене зраджував, мамо, — тихо сказала вона, опустивши очі. — І навіть не намагався це приховати.

Олена Григорівна стиснула губи.

— Погань…

Софія продовжила:

— Але найгірше не це. Я застала його з іншою вдома. І знаєш, що він зробив? Засміявся. Сказав, що я нікчемна, що він уже давно хотів позбутися мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍