Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ранок прийшов тихо, ніби нічних жахів і не було.
Софія прокинулася, коли перші промені сонця ковзнули по її обличчю. Вона поворухнулася, відчуваючи тепло поруч, і відкрила очі.
Назар сидів біля ліжка, спершись спиною на узголів’я, його рука лежала на її ковдрі.
Він не спав.
— Назаре… — прошепотіла вона.
Він перевів на неї погляд, у його очах було щось глибоке, втомлене, але водночас спокійне.
— Доброго ранку, кохана.
Вона сіла, потерла очі й подивилася на нього уважніше.
— Ти не спав?
Він ледь помітно посміхнувся.
— Хтось же мав охороняти твій сон.
Софія стиснула його руку.
— Але тепер усе добре.
— Так. — Він провів пальцями по її щоці. — Все добре.
Вона ще кілька секунд дивилася на нього, потім нахилилася й торкнулася його губ у м’якому, вдячному поцілунку.
— Іди приляж, хоча б на кілька годин, — прошепотіла вона.
Назар зітхнув.
— Тільки якщо ти будеш поруч.
— Завжди, Назаре.
Вона лягла біля нього, дозволяючи йому нарешті розслабитися.
Ця ніч була важкою.
Але вони пережили її разом.
І так буде завжди.
Софія тихо вилізла з-під ковдри, залишивши Назару трохи більше простору. Він нарешті заснув, його дихання було рівним, хоч обличчя все ще зберігало сліди втоми.
Вона взяла телефон і відкрила чат колективу.
Софія: Доброго ранку. Після такої ночі ми з Олею вирішили, що сьогодні працюємо дистанційно. Хто має змогу – відпочивайте та бережіть себе.
Відповіді не забарилися.
Колега 1: Дякую, Софіє! Ця ніч була пекельною, майже не спали.
Колега 2: Правильне рішення. Дітям теж буде краще відпочити.
За кілька хвилин написала Оля.
Оля: Так, друзі, сьогодні без зустрічей у центрі. Але якщо комусь потрібна допомога – пишіть. Ми завжди на зв’язку.
Софія видихнула й усміхнулася.
Оля була справжнім лідером, і Софія раділа, що поруч із нею є така людина.
Вона поставила телефон на беззвучний режим і тихенько повернулася до ліжка.
Назар навіть не поворухнувся, але коли вона знову лягла поруч, його рука автоматично знайшла її талію й міцно обійняла.
Софія провела пальцями по його волоссю, вдихаючи його знайомий запах.
Сьогодні світ нарешті давав їм можливість просто відпочити.
І вони скористаються цим шансом.
Софія лежала поряд із Назаром, відчуваючи його рівне дихання. Він нарешті заснув міцним сном, і вона не хотіла його будити.
Телефон тихо завібрував на тумбочці. Вона взяла його й прочитала повідомлення від Олі.
Оля: Як ти? Як Назар?
Софія: Все добре. Він нарешті заснув. А ти?
Оля: Поки намагаюся прийти до тями. Племінник всю ніч тремтів, мама теж налякана. Але ми разом, і це головне.
Софія: Так, головне, що всі живі…
Вона важко видихнула.
Минулої ночі вони знову відчули, що означає жити під загрозою, але принаймні цього разу всі її рідні були в безпеці.
Вона відклала телефон і подивилася на Назаря.
Його обличчя було спокійним, хоча втомлені тіні під очима нагадували про неспокійну ніч.
Софія легенько провела пальцями по його щоці.
— Я знаю, що ти не хочеш відпочивати, але ти теж людина, Назаре, — прошепотіла вона.
Він не відповів, але його рука мимоволі стиснула її талію міцніше, ніби навіть уві сні не хотів відпускати.
Софія вирішила не вставати.
Сьогодні у них був день тиші.
Хоч ненадовго, хоч на кілька годин, але цей ранок був тільки їхнім.
Софія тихо піднялася з ліжка, намагаючись не розбудити Назаря. Він так довго не спав нормально, що вона не хотіла його турбувати.
На кухні вона поставила чайник, дістала яйця та хліб, вирішивши приготувати щось просте.
Вона вже налила собі чашку чаю й відкрила ноутбук, щоб переглянути повідомлення по роботі, коли з кімнати пролунав глухий звук, а потім…
Крик.
Різкий, болючий, сповнений жаху.
Софія застигла на секунду, її серце шалено закалатало.
Вона кинулася до спальні.
Назар лежав на ліжку, весь у поту, стискав ковдру, ніби в агонії.
— Не… Не йди… Чорт, чорт… Витягніть його! — його голос зірвався, він хапав повітря, ніби задихався.
Софія миттєво нахилилася над ним, схопила за плечі.
— Назаре! Назаре, прокинься!
Він судомно вдихнув, очі різко відкрилися. Його погляд був диким, розфокусованим.
Вона не відпускала його.
— Ти тут, все добре, ти вдома.
Його груди важко здіймалися.
— Софіє…
— Я тут. Це був просто сон.
Він потер обличчя, намагаючись прийти до тями.
— Це було не просто сон.
Вона сіла поряд, не відпускаючи його руки.
— Це знову війна?
Він кивнув, закривши очі.
— Я бачив, як ми залишаємо пораненого. Чув його крики… Чорт… Я не міг нічого зробити.
Софія стиснула його пальці.
— Ти зробив усе, що міг, Назаре.
Він гірко посміхнувся.
— Але цього не вистачило.
Вона притиснула його до себе, обіймаючи.
— Живі повинні жити, пам’ятаєш?
Він мовчав.
Але, здається, ці слова все ж знайшли шлях до його серця.
Назар сидів у темряві, спершись спиною об стіну.
Софія спала, її голова покоїлася на його плечі, а руки були міцно стиснуті в кулаки навіть уві сні.
Вибухи затихли, сирени ще вили, але він знав: ця ніч уже змінила щось у них обох.
Його думки були хаотичними.
Він знову і знову прокручував у голові все, що сталося: її переляканий голос у телефоні, її тремтячі пальці, що хапали його за руку, її сонний шепіт: «Ти не підеш?»
Його руки стислися в кулаки.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді», після закриття браузера.
