Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

Він захоплено зиркнув на моє шкіряне пальто та джинси, які в нас називали ковбойськими штанами. В Афганістані американські речі, а тим паче не з секонд-генду, вважалися ознакою багатства.

— Мені потрібно знайти його, ага.

— А хто він тобі? — запитав старий.

Я не розумів, нащо йому це знати, але нагадав собі, що нетерплячість аж ніяк не пришвидшить відповіді.

— Він — син нашого служника, — сказав я.

Старий підняв попелясту брову.

— Он як? Пощастило ж хазарейцю з господарем. Його батько повинен навколішки змітати віями куряву перед твоїми ногами.

— То ви скажете мені чи ні?

Торговець поклав руку мулові на спину й показав на південь.

— Здається, я бачив, як хлопець, якого ти описуєш, біг отуди. У нього в руках ще був змій. Блакитний.

— Невже?

«Для тебе — хоч тисячу разів», — пообіцяв Гассан. Старий добрий Гассан. Старий добрий і надійний Гассан. Він дотримав обіцянки й упіймав для мене змія.

— Та, мабуть, вони вже його зловили, — промовив старий торговець, гмикаючи і ставлячи ще один ящик мулові на спину.

— Хто?

— Інші хлопці. Ті, що за ним гналися. Одягнуті, як ти, — старий поглянув на небо і зітхнув. — А тепер біжи собі, бо через тебе я спізнююся на намаз.

Та я вже й так помчав далі проходом.

Наступні кілька хвилин я марно прочісував ринок. Можливо, старого торговця зрадили очі. Але ж він бачив блакитного змія! Думка взяти того змія до рук... Я зазирав у кожен прохід, кожну крамничку. Ані духу Гассанового.

Уже почав був хвилюватися, що не знайду його засвітла, та раптом здалеку почулися голоси. Я вискочив на брудну безлюдну дорогу. Вона тяглася через ринок перпендикулярно до краю головного торгового майданчика. Я звернув на цей розбитий шлях і пішов за голосами. З кожним кроком з-під чобіт чвиркало, кожен видих перетворювався на хмарку білої пари. З одного боку дороги паралельно тягнувся засипаний снігом яр, у якому, напевне, навесні біг струмок. З другого боку росли ряди запорошених снігом кипарисів, понатикуваних між глиняних будинків із пласкими дахами — власне, то були радше саманні хижки, відокремлені одна від одної вузькими завулками.

Я знову почув голоси, цього разу гучніші, і долинали вони з одного такого завулка. Я підкрався туди. Затамував подих. Визирнув з-за рогу.

У глухому куті наприкінці завулка стояв у зухвалій позі Гассан: кулаки стиснуті, ноги злегка розставлені. За ним на купі сміття та каміння лежав блакитний змій. Мій ключ до серця баби.

Шлях до втечі Гассану перекрили троє хлопців — ті самі, яких ми зустріли на пагорбі того дня, після перемоги Дауда-хана, коли Гассан урятував нас своєю рогаткою. Валі стояв з одного боку, Камаль — з другого, а посередині був Ассеф. Я відчув, як напружилося все тіло, а по спині сипонуло морозом. Ассеф поводився розкуто, впевнено. Вертів у руках кастет. Інші двоє хлопців нервово переступали з ноги на ногу, переводили погляди з Ассефа на Гассана, ніби вони загнали в кут дику тварину, яку міг приборкати тільки Ассеф.

— Ну і де ж твоя рогатка, хазарейцю? — запитав Ассеф, крутячи мідний кастет. — Як ти там казав? «Станеш Ассефом Однооким». Ага. Одноокий Ассеф. Дотепно. Справді дотепно. Еге ж, легко сипати дотепами, тримаючи заряджену зброю.

Я усвідомив, що досі не перевів подих. І видихнув — повільно, нечутно. Мене мовби паралізувало. Я дивився, як ті троє обступають хлопця, з яким я виріс, хлопця, чиє обличчя із заячою губою було моїм першим спогадом.

— Але сьогодні, хазарейцю, тобі збіса пощастило, — сказав Ассеф. Він стояв до мене спиною, та я міг побитися об заклад, що він шкіриться. — Я тобі пробачу, такий у мене настрій. Хлопці, що ви на це скажете?

— Великодушно, — гаркнув Камаль. — Він так нахабно поводився, а ти йому пробачаєш.

Він намагався наслідувати Ассефа, проте голос тремтів. І тоді я збагнув: ні, Камаль боїться не Гассана. Йому страшно, бо він не знає, що замислив Ассеф.

Ассеф зневажливо махнув рукою.

— Бахшіда. Прощаю. Забули, — він трохи понизив голос. — Але ясно, що в цьому світі нічого не робиться задарма, і за моє прощення ти повинен заплатити невеличку Ціну.

— Усе по-чесному, — підтакнув Камаль.

— За все треба платити, — додав Валі.

— Пощастило тобі, хазарейцю, — сказав Ассеф, роблячи крок до Гассана. — Бо сьогодні ти можеш просто віддати мені отого блакитного змія — і ми квити. По-моєму, справедлива угода. Правда ж, хлопці?

— Більш ніж справедлива, — погодився Камаль.

Навіть з того місця, де я стояв, було помітно, що очі Гассана повняться страхом, але він похитав головою.

— Амір-ага переміг у турнірі, а я для нього впіймав цього змія. Впіймав чесно. Це його змій.

— Вірний хазареєць. Вірний, як пес, — сказав Ассеф.

Камаль засміявся — різко й нервово.

— Перш ніж жертвувати собою заради нього, подумай ось про що: чи зробив би він те саме для тебе? Ти ніколи не думав, чому він не кличе тебе до гри, коли в нього гості? Чому він грається з тобою, тільки коли ви вдвох? Я скажу тобі, хазарейцю. Тому що для нього ти — лише бридка домашня тваринка. З якою можна гратися, коли нудно, і копнути, коли сердитий. Не дури себе, начебто ти для нього значиш більше.

— Амір-ага дружить зі мною, — сказав Гассан.

Здавалося, він зашарівся.

— Дружить? — перепитав Ассеф, сміючись. — Ти жалюгідний дурень! Колись ти прокинешся зі свого тупого сну і зрозумієш, який з нього друг. Але бас! Досить. Віддай нам змія.

Гассан нахилився і підібрав камінь.

Ассеф відсахнувся. Хотів був відступити на крок, та зупинився.

— Хазарейцю, це твій останній шанс.

Гассан у відповідь замахнувся каменем.

— Як знаєш.

Ассеф розстібнув зимове пальто, зняв його, склав — повільно й акуратно. Поклав під стіною.

Я розтулив рота і майже щось сказав. Майже. Решта мого життя склалася б інакше, якби я справді спромігся щось вимовити. Але я промовчав. Лише дивився. Мене паралізувало.

Ассеф дав знак рукою — інші двоє відійшли від нього й утворили півколо, затиснувши Гассана в пастці завулка.

— Я передумав, — сказав Ассеф. — Залишу змія тобі, хазарейцю. Хай буде в тебе і завжди нагадує про те, що я зараз зроблю.

І