Ахмед Салман Рушді - Джозеф Антон

народився в пологовому будинку доктора Шіродкара, славетного гінеколога В. Н. Шіродкара, іменем якого навіть названа цервікально-серкляжна операція. Тепер же на сторінках свого роману він оживить лікаря під іншим іменем. Район Вестфілд-істейт, звідки відкривався вид на Ворден-роуд (тепер перейменовано на Бгулабгай-Дезай-роуд[31]), з віллами, купленими в англійців, що виїжджали, і названими на честь королівських палаців у Британії — Ґламз-вілла, Сандрингем-вілла, Балморал-вілла, а також його власний дім Віндзор-вілла матимуть назву Месволд-істейт, а от «Віндзор» стане «Букінгемом». Соборна школа, заснована «під егідою Англійсько-шотландського освітнього товариства», збереже свою назву, також малі й великі події з часів дитинства — втрата кінчика пальця після раптово зачинених дверей, смерть однокласника на уроці в школі, виконання Тоні Брентом пісні «Хмари невдовзі розійдуться», джаз недільними ранками, себто «джем-сесії» в Колабі, справа Нанаваті, cause célèbre, коли високопоставлений морський офіцер убив коханця своєї дружини й завдав вогнепальної рани дружині, проте не смертельної, також знайдуть своє місце в художньому творі. Ворота пам’яті відчинено, спогади нахлинули. Він має написати книжку.

На мить здалося, що це має бути книжка про дитинство, проте підтекст з датою народження головного героя швидко узяв гору. Якщо цей уявний Салім Сінаї й новонароджена держава є близнюками, то в книжці має розповідатися про них обох. На сторінки увірвалася історія, неосяжна й особистісна, творча й згубна, і він розумів: саме такого виміру потребує його книжка. Він був істориком за освітою, а суть історії значною мірою полягає в тому, аби зрозуміти, як живе і спілкується особистість, як великі сили, інколи стримувані, формують країни і соціальні класи, тому спроможність змінити напрям таких сил також повинна знайти своє відображення в його творі. Він розхвилювався. Він знайшов лінію перетину між особистим і загальнонародним, тож будуватиме книжку на тому перехресті. Політичне й особисте більше не відокремлюватимуться. Це вже не час Джейн Остін, яка в часи наполеонівських війн писала цілі томи творів, жодного разу не згадавши про них, для якої головна роль британських вояків полягала в тому, щоб носити гарні однострої і мати привабливий вигляд на прийомах. Також не писатиме він книжки холодною форстерською мовою. В Індії не холодно. Там — гаряче. Індія — гаряча, перенаселена, брутальна, гучна; потрібні відповідні слова, і йому необхідно знайти ті слова.

Він цілковито усвідомлював, що започатковує гігантський проект за принципом «усе або нічого», і ризик невдачі видавався значно більший, ніж шанс на успіх. Спіймав себе на думці, що саме так і має бути. Якщо він збирається зробити останню спробу досягти свою мрію, то йому б не хотілося, щоб це вилилося в обережну, консервативну, посередню книжечку. Він напише найцікавішу з мистецького погляду річ, яку тільки зможе придумати, і вона стане його романом, що називатиметься «Сінаї», ні, жахлива назва, люди ще можуть подумати, буцімто книжка про близькосхідний конфлікт або про Десять заповідей Божих, «Опівнічна дитина», але ж там буде більше ніж одна дитина, хіба не так, скільки дітей може народитися в опівнічну годину, сотні, може, тисяча, або ж, так, чому б не тисяча й одна, тож «Діти півночі»? Ні, якась заскніла назва, звучить так, ніби зібрання педо-філів на шабаші відьом, а може... «Опівнічні діти»? Так!

Аванс за «Ґрімус» становив розкішну суму в 750 фунтів стерлінгів, також продалися два права на переклади — у Францію й Ізраїль, загалом вийшло близько 825 фунтів стерлінгів, тож він набрав повні груди повітря й сказав Кларисі, що звільняється зі своєї хорошої роботи в «Оґілві», вони їдуть до Індії і житимуть там, допоки не закінчаться гроші, подорожуючи найдешевшими видами транспорту, поринаючи у безкінечну індійську реальність, аби він досхочу напився з рогу достатку, а тоді повернувся і сів за письмовий стіл. «Гаразд», — відповіла вона одразу.

Він любив її за цей нерозважливо сміливий характер, той самий, що відвернув її від схваленого матір’ю містера Леворті з Вестергема, що в Кенті, і линув у його обійми. Так, вони йдуть ва-банк. Досі вона завжди підтримувала його, підтримуватиме й тепер. Вирушили у свою індійську одіссею, під час якої ночували в нічліжках, здійснювали двадцятигодинні переїзди автобусом, коли курчата блювали їм на ноги, сперечалися у селищі Хаджураг з тамтешніми селянами, котрі вважали славетний храмовий комплекс із тантричними різьбленнями непристойним і цікавим тільки для туристів, заново відкрили Бомбей і Делі, зупинялися у давніх родинних друзів і щонайменше в одного негостинного дядька з новою і навіть ще негостин-нішою дружиною-австралійкою, що перейшла в мусульманство, яка ніяк не могла дочекатися, коли ж вони нарешті поїдуть, і багато років потому написала йому листа, прохаючи грошей. Він уперше дізнався про притулок для вдів у Бенаресі, а в Амритсарі побував на Джалльянвала-Барг -місцині, де генерал Дайер 1919 року вчинив сумнозвісну амритсарську «бійню»; а тоді, повний Індією по вінця, повернувся додому писати свою книжку.

П’ять років потому вони з Кларисою одружилися, народився їхній син Зафар, а задуманий ним роман було завершено, і він знайшов свого видавця. Одна жінка з Індії під час обговорення книжки встала й сказала: «Дякую вам, пане Рушді, за те, що розповіли історію мого життя», — і він відчув, як клубок підступив йому до горла. Ще одна індійська жінка під час іншого обговорення сказала: «Пане Рушді, я прочитала ваш роман «Опівнічні діти». Це дуже довгий роман, та все ж таки я його прочитала. Хотілось би запитати таке: що ви, по суті, хотіли ним сказати?» Журналіст з індійського штату Ґоа заявив: «Вам пощастило першим закінчити свій роман», — а тоді показав йому надрукований розділ свого власного роману про хлопця, народженого тієї ж ночі. У книжковому огляді «Нью-Йорк таймс» писали про роман, який звучить так, «начебто континент віднаходить свій голос», а ще лунало багато літературних голосів з Південної Азії, запитуючи міріадами своїх мов про повернення гучного голосу до субконтиненту: «Та невже?» І сталося ще багато чого такого, про що він навіть мріяти не міг — премії, популярність і загальне визнання. Індія взяла його книжку дуже близько до серця, заявивши, що це її письменник, а саме в такий спосіб він сподівався повернути собі країну, і це стало найбільшою нагородою, більшою за всі інші, присуджені поважними журі. Коли було вже геть непереливки й він опинився на самому дні, то намацав чарівні двері, крізь які зумів підійнятися нагору на чисте повітря. Знову ж таки, після фетви Хомейні він ще раз опиниться на самому дні й ще раз знайде в собі силу йти