Нестор Коваль - Гроші. Ч 1. Сизий світанок

– Ну, то таке, – Кардаша доля територій хвилювала виключно в розрізі бізнесу і довжини газової труби. Себе він вважав людиною світу – гроші і зв’язки дозволяли йому так поводитися і думати. – Що нам тепер робити? – він прагнув конкретних дій.

– Нам? – перепитав Лавочкін. Тут прозвучала фінальна сирена, і баскетболісти підняли руки вгору. Вболівальники піднялися зі своїх місць, аплодуючи, – гра і настрій команди всім сьогодні дуже сподобалися, хлопці відскочили з «мінус десять», показали цікаву, емоційну гру. Лавочкін і Кардаш також встали. – Нам потрібно боротися. Але дуже обережно. Як казав перший президент, треба проскочити поміж крапельками. Тільки це не дощові крапельки, а свинцеві, розумієш, про що я? Хід історії нам не змінити, а от попхатися за місце під сонцем ми поки що здатні.

«Мо-лод-ці! – кричали вболівальники. – Мо-лод-ці!»

Кардаш і Лавочкін швидко і непомітно вислизнули з ложі і зайшли в підтрибунне приміщення – Зайцев дуже просив привітати хлопців у роздягальні, сказати їм пару приємних слів на початку сезону.

– Ну, що? – нетерпляче запитала слухавка голосом Гуслякова непомітного чоловічка в синьому спортивному костюмі. – Щось ще є цікавого?

– Сімдесят вісім – шістдесят чотири, – відповів той, не спускаючи бінокля з двох фігур. – Дуже гарна гра.

8

Публікувати чи ні інформацію про грандіозний маєток сина Хазяїна в Криму, на мисі Айя, – такого вибору перед Сашою не було. Звісно, що так. Інакше для чого вона витрачала час, причаровувала будівельників і взагалі жертвувала своїм відпочинком? Люди повинні знати своїх героїв! Хай читають. За безпеку вона не переймалася – ніхто не знав, ба більше, ніхто й не міг припустити, що за тим ніком, фальшивим інтернет-ім’ям може стояти вона, юрист солідної фірми. Так, колись Саша гралася в політику, але навіть тоді її політична активність обмежувалась походами на мітинги і акції протесту – таких людей в країні було дуже багато. Зачепитись можна було хіба що за її діяльність в праворадикальному середовищі. Ну, так і цю сторінку начебто вже офіційно перегорнули назавжди – контакти вона підтримувала, але більше заради самих контактів, щоб не втрачати зв’язок, аніж для якоїсь активної діяльності. Та й чи мало людей живе на світі, які б могли отримати інформацію про маєток? Добре, точніше, погано, але хай її розсекретять, дізнаються, що це опублікувала саме вона. І що? Це ж не військова база, не атомна станція, це просто майбутній палац сина президента, що будується, швидше за все, за кошти державного бюджету. Ну, це вже хай журналісти розбираються… Так що їй зроблять? Вона ж нічого не порушила? Так що, зрештою, перейматися не мало сенсу.

Особливо Саші кортіло оприлюднити порівняльні зображення гармат, які вкрали з Севастопольської набережної, і гармат, що чекали на встановлення у самому маєтку. Отже ж здивується «патріотично налаштована громада міста слави руських моряків» такому збігу обставин! «Прокляті британці, – скажуть вони міській газеті, – не лише вкрали наші гармати, а й будують на нашій, кров’ю политій землі, свої палаци! Ще й сином президента прикриваються!» Сміх сміхом, а Саша розуміла, що в інформаційному полі може насправді статися що завгодно, тому над матеріалом попрацювала добряче.

Її сторінку в соціальній мережі заблокували за годину після виходу матеріалу. Саша була неймовірно збуджена і обурена, писала адміністратору мережі гнівні листи, але замість вибачень і розблокування їй видали бан на місяць. Звісно, в світі існували й інші соціальні мережі й інші способи розповсюдити інформацію, але Саша чомусь одразу зрозуміла, що життя її віднині знаходиться під пильним наглядом, і невдалий похід у Заповідник став тим самим гачком, на який її зачепили, і тепер вона стрімко з периферії політичних сфер переміщувалась до центру подій. Сили, які тягнули її туди, були невідомі, і від цього ставало дійсно страшно.

– Насправді, – казав Саші перед своїм від’їздом Іван, – дуже необачно і навіть тупо так себе поводити, не маючи за плечима ані підтримки серед опозиції, ані хоча б журналістського посвідчення. Просто підставляти себе під удар…

– А що потрібно робити? Як діяти? – не погоджувалася вона. – Зробити вигляд, що все в порядку? Все нормально? Хай далі крадуть?

– Ну, не знаю, – чоловік не засуджував її, не намагався зупинити, навпаки, шукав більш раціональні підходи. Іван мав їхати в Макіївку до сестри на кілька тижнів, тож, звісно, хвилювався. – Можливо, має сенс пошукати виходи на народних депутатів або відомих журналістів. Через блоги і соціальні мережі не до всіх достукаєшся. Та й для безпеки не завадить. Все ж таки, будеш не сама…

Але біда прийшла звідти, звідки не очікували. Іван пробув у Макіївці тиждень. За цей час встиг зустрітися з кількома чиновниками мерії, переговорити з керівником транспортного управління, деякими знайомими підприємцями. Мова йшла про реформування транспорту міста, і Івана запросили очолити профільний підрозділ. Все складалося начебто непогано: постійна робота, непогана зарплатня, вдалий проект. Сашу, звісно, дуже непокоїло, що Іван працюватиме так далеко від дому. Але чоловік стільки років сидів без постійної роботи, що, при його енергії і здібностях, дуже гнітило, отже заперечувати не хотілося. Тим більше, сам Іван стверджував, що проект розрахований на півроку – він відповідає тільки за запуск, можна сказати, стартап, тобто закладає базу і запускає, а далі вже він не потрібен. Тож все складалося непогано, Іван підписав якраз в той день перші папірці: зобов’язання, проговорив винагороду, аж раптом ввечері продзвенів дзвінок на мобільний. Саша радісно взяла слухавку – її дуже тішив бадьорий голос Івана останній тиждень, його заклопотаність, завзятість. Насправді вона завжди вірила в чоловіка, просто йому не щастило у справах, і от, нарешті…

– Сашо, – тихо промовив Ваня у слухавку, – ти там тільки не хвилюйся – мене тут арештовувати прийшли.

– Де ти? – тільки й видихнула вона. Дивно, готувалася морально до якихось таких дій стосовно себе, бо й досі відчувала на потилиці гарячий подих погоні і небезпеки, а тут – Іван!

– Я у сестри. Вдома. Прийшов племінник, син її, каже, що будинок оточено з усіх боків. Менти… За мною прийшли.

– А що сталося? Ти когось вбив? – Саша не могла уявити, що її чоловік міг когось надурити або обікрасти, але він був дуже сильний і рішучий, тож, швидше, міг когось випадково прибити.

– Ні. Я дзвонив цьому… з транспортного управління. Каже, що сам нічого не розуміє, але начебто мене звинувачують у намаганні дати хабара і відмиванні коштів із міського бюджету! Там уже обшук провели, позабирали всі документи, комп’ютер…

– А ти щось