Ірен Кларк - Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк

Ми сіли в машину, і Андрій вдарив по газах. Я мовчала, намагаючись не думати про те, що ми тільки-но стали очевидцями (чи співучасниками?) загадкового вбивства.

— Думаєш, його вбили?

— Ну, випадково з тебе фарш не роблять, — зітхнув Андрій. — Питання в іншому: що він такого знав, що за ним аж так ганялися?

Гарне питання. Відповідь мене абсолютно не радувала.

— Єва, може, тобі краще на деякий час поїхати з міста? — запропонував Андрій. — Не подобається мені кількість трупів за останні дні.

— Ні, я залишаюсь, — вперлася я.

— Єва, я серйозно.

— І я серйозно. Це ж стосується мене безпосередньо.

— Гаразд. Але при першій небезпеці — ти їдеш.

Я кивнула. Андрій, звісно, не знав, що мої “кивки” нічого не означають.

Ми в’їхали на територію якихось складів. Атмосфера тут була така, ніби ось-ось вилізе якийсь гангстер у плащі й скаже: “Ви принесли мені гроші?”

Андрій мовчки виліз із машини і попрямував до будівлі. Я пішла за ним, глибоко вдихаючи аромат іржі.

Всередині нас зустріла кімната, яку називали кабінетом лише з ввічливості. Стіл, пара стільців, які пережили ще динозаврів. Я сіла на один, попередньо перевіривши, чи він не розвалиться.

Раптом двері відчинилися, і в кімнату зайшов хлопець. Літ двадцяти п’яти, у спортивних штанях і футболці, яка виділяла його біцепси розміром з мою голову.

Він глянув на мене й завмер.

— Доброго дня, — привіталася я.

Він кивнув. Щось мені підказувало, що мовчання — його суперсила.

— Це хто? — нарешті озвався він, звертаючись до Андрія.

— Єва. Вона деякий час буде зі мною, так що звикай.

— Ага.

“Ага”? Що це “ага” означає? “Ага, класна у тебе подружка”? “Ага, я вас здам поліції”? “Ага, де тут туалет?”

— Ти з Борькою зустрічався? — перевів тему хлопець.

— Хотів, але не вийшло, — зітхнув Андрій. — Перед зустріччю його збила машина.

— Та йди ти! — вирячив очі хлопець. — Як так? Хто наважився? Він же син…

— Ото й цікаво. І ще цікавіше, чого він мені не встиг розповісти. Хтось знав, що я з ним маю зустрітися?

— Ну, Максим Озерний був із ним, коли я дзвонив. Але ти ж не думаєш, що…

— Я зараз взагалі нічого не думаю. Знайди мені цього Максима.

— Добре. Я швидко.

Пашка зник за дверима, а Андрій знову втупився в телефон.

— А хто це був?

— Пашка.

—Ага. Зрозуміло. А хто він такий?

— Мій помічник.

— І в чому він тобі допомагає ?

— В усьому.

— Відчуваю, зараз я дізнаюся ще багато нового, — пробурчала я.

— У тебе що, день дурних запитань?

— А в тебе день дурних відповідей?

Ми подивилися одне на одного. Потім Андрій зітхнув:

— Гаразд. Якщо що, Пашка може і знайти, і вибити інформацію.

— Зубами?

— Якщо треба, то і так. Це всі дурні запитання?

Отже, ми вляпалися в щось справді серйозне. І я поняття не мала, як тепер звідси вилізти.

Але ж я залишалась, так? Тоді чому хотілося кричати “мамо, забери мене звідси”?

— А що тут поганого? Я просто хочу трохи більше дізнатися про людину, з якою доведеться провести якийсь час.

— Для цього тобі подробиці не потрібні. Вистачить знати, що я хороша людина і хочу тобі допомогти. А все інше — тільки після весілля.

— Чийого? — вирячила я очі.

— Твого, мого, нашого… Обирай.

— Вистачить з мене шлюбів. Була. Не сподобалося. Дякую.

— То ти не з тим чоловіком була одружена, — посміхнувся він.

— А ти, виходить, той самий «той»? — підозріло звузила очі.

— Може, той, а може, й ні. Подивимось, куди виведе похила.

Я вже зібралася виголосити пристрасну промову на тему «не в твоїх інтересах жартувати з жінкою, яку хочуть підставити у вбивстві», але тут повернувся Пашка, і розмову довелося перервати. Чесно кажучи, навіть шкода. Мене вже саму зацікавило, чи Андрій жартував, чи ні. Але з огляду на те, що останнім часом моє життя більше нагадувало погано написаний детектив, я вже ні в чому не була впевнена.

— Максим зараз приїде. До того часу ми можемо поговорити наодинці? — запитав Пашка, скоса поглядаючи на мене.

Я фиркнула і демонстративно відвернулася. Пфф, дуже мені треба знати їхні чоловічі таємниці. Напевно, будуть обговорювати, у кого більше кубиків на пресі.

Андрій глянув на мене й тяжко зітхнув, ніби перед ним був не просто янгол, а цілий хор янголів, які відмовлялися йти з ним на контакт.

— Ходімо прогуляємось, — сказав він Пашці. — Єво, посидиш тут?

— Ніби в мене вибір є, — пробурчала я.

Андрій зітхнув і вийшов, тягнучи за собою Пашку.

Я залишилася одна і одразу ж зрозуміла, що бездіяльність — це найгірше, що може бути. Від нудьги я обійшла кімнату, заглянула в шафки (порожні, звісно, бо чого б це їм бути наповненими?) і врешті-решт дістала телефон. Хотіла подзвонити на роботу, але передумала. Робота зачекає, а от брат — ні.

— Ти ще когось завалила? — запитав Костя після першого гудка.

— Дуже смішно, я ледь не впала! — обурилася я.

— Тоді чого дзвониш? В мене купа роботи, ще й з твоєю справою розбиратися треба.

— От тому я і дзвоню. Є новини?

— Що саме тебе цікавить?

— Ну, не знаю… може, ви нарешті знайшли реального вбивцю?

— Та ну, а навіщо? Куди цікавіше звинувачувати тебе, — хмикнув Костя. — Власне, з новенького. В крові твого колишнього чоловіка дійсно було снодійне. Доза невелика.

— Так я ж кажу, чай він практично не пив!

— Ну, отож. Але з’явилися нові факти. По фотороботу, складеному за словами прибиральниці, поліція опізнала Сергія. А ще… Олег, як виявилося, міг бути причетний до зникнення діамантів у одного антиквара. Ти знала?

— Ой, звісно знала, кожного вечора перед сном молилася на ці діаманти, — скривилася я.

— Зрозуміло. Ну, коротше. Олег деякий час працював на антиквара, а потім антиквар раптово помер, а його спадкоємиця не дорахувалася каміння. Поліція підозрювала Олега, але не встигли йому висунути звинувачення, як його самого знайшли з діркою в грудях.