Ірен Кларк - Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк

7

Єва

Я була рада заручитися підтримкою… Хоча, з іншого боку, чи можна бути радою, коли твій новий “помічник” — підозрілий тип, який зараз наминає твій борщ? Я спостерігала, як він жує, і не могла збагнути, що мене більше дивує: моя безпечність чи його апетит. Але головне навіть не це. Головне — я погодилася вести з ним розслідування.

Зателефонувала на роботу, попередила дівчат, що на деякий час їм доведеться справлятися без мене. Вони, схоже, були тільки раді, а я пообіцяла бути на зв’язку, хоча всі ми знали, що це брехня.

Бачив би мене зараз тато, то вже б замовляв мені курс терапії та екзорциста на додачу.

— Для початку треба дізнатися все про Лізу. Те, що знаєш ти, може бути лише обкладинкою.

— А як дізнаватися будемо? — поцікавилася я.

— Для цього є спеціально навчені люди. Хоча ти можеш попросити брата.

Мене перекосило. Я вже уявляла, що почую у відповідь, і це були слова, від яких хочеться бити головою об стіл.

— Зрозумів, ця ідея тобі не подобається. Тоді підемо моїм шляхом.

Він дістав телефон, покопався в ньому й приклав до вуха.

— Здоров, Іванович. Ти працюєш? — Йому щось відповіли, і він посміхнувся. — Чудово. Допомога твоя потрібна. Треба дізнатися все про одну дівчину. Так, максимально. Як на ревнивого екса.

Він глянув на мене.

— Пономаренко Єлизавета Василівна, — швидко відповіла я.

— Пономаренко Єлизавета Василівна, — повторив він. — 26 років. Вроді місцева, але гарантій не даю. Фото?

Я ствердно кивнула, і він продовжив:

— Є. Перекину тобі. Добре, буду чекати.

Він поклав слухавку, дав мені номер знайомого, і я переслала фото, де ми з Лізою були в клубі. Ліза виглядала шикарно, я — як людина, що зробила помилку.

— Одягайся. Проїдемося в пару місць.

Я швидко закинула посуд у посудомийку і побігла в гардеробну. Енергія в мені била через край. Це було або передчуття відкриттів, або дія двох чашок кави натщесерце.

— А куди ми їдемо? — запитала я, коли ми влаштувалися в машині Андрія.

— Кажуть, Олег шукав людину, яка зможе вивезти коштовності за кордон. Треба перевірити, чи йому це вдалося. Поки що єдина версія його вбивства — діаманти, які він, скажімо так, “запозичив” у старого.

— А при чому тут Сергій? Він же не забрав їх із сейфа.

— Не скажи. Ми не знаємо, що він бачив або взяв. Тільки його слова.

— Думаєш, збрехав?

— А ти ніколи не перебільшувала у своєму резюме?

— Мені це не потрібно було. Та й це різні речі.

— Ой, не треба. Усе може бути. На це питання нам може відповісти тільки Ліза. Але поки ми її не знайшли, спробуємо з’ясувати, чи каміння взагалі існувало.

— А ти впевнений, що нам розкажуть?

— Повір, мені розкажуть.

Я з підозрою подивилася на нього, але промовчала.

Кафе “Фламінго” було класичним місцем зустрічей для тих, хто вважає себе важливим. Ну, або хоче таким здаватися. Я часто тут бувала, бо заклад був зручним: розташування в центрі, панорамні вікна, ціни, які автоматично відсіювали більшість галасливих відвідувачів.

Андрій, схоже, вирішив, що правила дорожнього руху — це для слабаків, і припаркувався прямо навпроти входу, під знаком “Стоянка заборонена”. Він штовхнув скляні двері й увійшов, не озираючись.

У залі сиділо людей десять. Нашого контакту серед них не було. Ми сіли біля вікна, замовили каву й почали чекати Бориса.

Він з’явився за п’ять хвилин на протилежному боці вулиці, махнув рукою і променисто посміхнувся, наче ми йому винні гроші, а він тільки що про це згадав.

— Ну, хоч хтось у цій історії щасливий, — пробурмотіла я.

Борька впевненим кроком рушив через дорогу. Він був у піднесеному настрої, а його рухи випромінювали впевненість людини, яка вважає, що світ — це його персональний атракціон.

Потім приїхав автобус.

А коли він поїхав, Борьки вже не було.

Зате були перехожі, які витягнули шиї, деякі закричали, а одна бабуся, яка саме виходила з магазину, театрально схопилася за серце.

— Ну от, — зітхнув Андрій, — п’ять хвилин спокійного життя були занадто великою розкішшю.

Ми вже бігли надвір, щоб дізнатися, чи вцілів наш дорогоцінний інформатор, чи мені вже готувати сумний пост про нього.

Хлопець лежав за пів метра від тротуару, обличчя в нього було залите кров’ю, замість рота – кривава каша, а один черевик відлетів убік. І, звісно, саме об нього я й спіткнулася.

— Чорт! — вихопилося в мене.

Не знаю, що мене більше налякало — труп чи те, що мій балансовий рахунок гідності поповнився ще одним публічним приниженням.

Навколо почав збиратися натовп: хтось дзвонив у “Швидку”, хтось у поліцію, хтось просто коментував ситуацію, наче футбольний матч.

— Бачили, як його влупило? — захоплено шепотів дідок у капелюсі. — Ну от вам і швидка смерть.

Андрій нахилився до хлопця. І, на диво, той його впізнав. Простягнув руку, прохрипів щось нерозбірливе. Я бухнулася на коліна поруч, намагаючись розчути.

— Вони…

— Хто вони? — перепитав Андрій.

— Вони… — повторив хлопець, щось у нього в горлі булькнуло, і він витягнувся, погляд став скляним.

А я зрозуміла, що от тільки що на моїх очах вбили людину.

І тут же включила режим “може, це випадковість”, бо так спокійніше. Ну от справді, хто ж навмисно буде розганятися по вузькій вулиці, щоб збити Борьку?

Виявилося, що хтось таки буде.

Винуватець втік. Це вже було дивно: Борис ігнорував перехід і світлофор, тож із точки зору ПДР винен він сам. Але от біда — “Жигуль”, який його збив, гальмувати не збирався. Навпаки, піддав газу так, ніби тікав від податкової.

— Треба забиратися звідси, доки менти не приїхали, — потягнув мене за руку Андрій.

— А як же він? — злякано запитала я, вказуючи на Борьку, який був уже абсолютно… ну, неактивний.

— Йому ми вже не допоможемо.

З цим важко було сперечатися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍