MarVit - Шлях до мрії!, MarVit

Ще одна Історія. Частина 11.

Марічка пішла, залишивши в Івана тільки спогади й двох дітей, які тепер стали його єдиним сенсом життя. Її смерть була болем, який не згасав з часом, а тільки глибше вростав у серце. Він намагався триматися, бути сильним заради сина й доньки, але кожен день здавався боротьбою.

Синові вже було майже чотирнадцять. Він ріс серйозним хлопцем, тихим і замкненим. Маріччина смерть подорослішала його раніше, ніж це мало статися. Він допомагав батькові по господарству, доглядав за молодшою сестрою, наче намагався взяти на себе частину відповідальності, якої Іван інколи не міг нести.

Донька, маленька красуня з великими, допитливими очима, росла розумною і спостережливою. Вона швидко розуміла, коли тато був сумним, коли він уникав розмов і коли його рука знову тягнулася до пляшки. Вона не розуміла до кінця, що відбувається, але серцем відчувала — щось у їхньому домі було не так.

Спершу Іван пив рідко. Просто щоб притупити біль, щоб заснути без важких думок. Але з кожним днем ця потреба ставала сильнішою. Він виправдовував себе тим, що йому потрібно хоч трохи спокою. Але алкоголь не приносив спокою. Він приносив ще більше пустки.

Діти бачили, як він змінювався. Син почав уникати розмов із батьком, бо не хотів чути запаху горілки чи бачити його порожній погляд. Донька ж, навпаки, ще більше тягнулася до нього, намагалася торкнутися його рукою, заглянути в очі, ніби шукала там того тата, якого пам’ятала.

Село тихо перешіптувалося. Люди казали, що Іван зламався, що він уже не той чоловік, що був раніше. Одні шкодували його, інші засуджували. Але ніхто не знав, що відбувалося у його душі. Ніхто не розумів, як важко було щодня вставати і знову бачити порожнє ліжко поруч.

Одного вечора, коли діти вже спали, Іван сидів у темряві, втупившись у пляшку перед собою. Він знав, що йде не туди, що повинен бути для своїх дітей не тінню людини, а справжнім батьком. Але чи вистачить у нього сили змінитися?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍