Стівен Кінг - Сплячі красуні

з пластику та брезенту за лисячу нору. Лис також розумів, що ці чотири уламки зеленого скла, які вона розставила півколом і звертається до них «дівчатка», мають для неї велике значення. Коли Ессі бувала тут відсутня, лис їх обнюхував — жодного життя там — і рився в її пожитках, які були мізерними, інколи хіба що окрім бляшанок з-під супу зі смітників, які він вилизував дочиста.

Лис вважав, що вона не становить жодної загрози, але він був старим, а старими лисами не стають, надто довіряючи будь-чому. Старий лис виростає з того, хто поводиться обережно і згідно з обставинами, хто парується якомога частіше, водночас уникаючи скліщення, не переходить ніколи доріг при денному світлі і глибоко риє в доброму м’якому суглинку.

Цього ранку в його обачливості не вбачалося необхідності. Поведінка Ессі була цілком для неї характерною. Подістававши пакети й різноманітні загадкові об’єкти зі свого візка, вона повідомила уламкам скла, що матінці потрібно здрімнути. «І щоб ніяких дурощів, дівчатка», — сказала Ессі й полізла в свій курінь лягти на купі стьобаних покривал меблевозів, що слугували їй за матрац. Хоча в курені й уміщувалося тіло, голова її стирчала на світлі.

Поки Ессі вмощувалася для сну, старий лис безшумно скалив зуби на верхню частину чоловічого манекена, який Ессі поставила серед листя поряд з куренем, але манекен ніяк не зреагував. Він, певне, був таким само мертвим, як і ці зелені скельця. Лис полизав лапу й чекав.

Невдовзі дихання старої жінки набрало сонного ритму, за кожним глибоким вдихом ішов тоненький посвист видиху. Лис стиха зіп’явся зі свого ложа у запашній папороті[63] і зробив кілька скрадливих кроків у бік куреня, бажаючи абсолютно впевнитися в намірах манекена чи відсутності таких. Зуби він оскалив ще ширше. Манекен не поворухнувся. Так, безсумнівно мертвий.

Він ще скоротив відстань між собою й куренем та й зупинився. Якесь білувате тріпотіння оприявнилося над головою сплячої жінки — біле прядиво, схоже на павутиння, зринало з її щік і, безжурно розгортаючись, влягалося покровом їй на шкіру. З пасем, що вляглися, з’являлися нові пасма і швидко вкрили цілком обличчя, створивши маску, яка скоро мала поширитися на всю голову. В притінку куреня кружляли нетлі.

Лис на кілька кроків позадкував, принюхуючись. Йому не подобалося оте біле — ті пасма безперечно були живими, і безперечно якимись інакшими істотами проти тих, що йому знані. Навіть із цієї відстані вчувався потужний запах отого білого — бентежно плутаний: там була кров і плоть у цьому запаху, і розум та спраглість, і якийсь домішок глибокої, глибокої землі, Лисячої Нори усіх Лисячих Нір. А що там спало, в тому велетенському лігвищі? Авжеж, не лис, він був певен.

Його принюхування перетворилося на повискування, він розвернувся і потрюхав звідти геть, на захід. Звуки якогось руху — хтось іще сунеться — донеслися з-позад нього, і хода лиса перетворилась на швидку рись.

3

Після того, як він допоміг Оскару Сілверу віддати землі кицьку Какао — закутану в махровий, витертий банний рушник — Френк проїхав два коротких квартали до будинку № 51 на Сміт-лейн, за який він ще продовжував сплачувати кредит, але де, відтоді як вони з Ілейн розійшлися, жила досі тільки вона з їхньою дванадцятирічною дочкою.

Ще два бюджети штату тому Ілейн була соціальною працівницею, але тепер вона мала неповну зайнятість у «Ґудвілі», а ще волонтерила в кількох благодійних їдальнях та «Планованому батьківстві» в Мейлоку. Позитивним у цьому було те, що вона не мусила шукати грошей на догляд за дитиною. Коли закінчувалися уроки в школі, нікому не заважало те, що Нана крутиться в «Ґудвілі» біля матері. Негатив полягав у тому, що їм доведеться втратити свій будинок.

Френка це непокоїло дужче за Ілейн. Фактично схоже було на те, що її це не турбує зовсім. Попри заперечення Ілейн, він підозрював, що вона планує використати продаж будинку як підставу, щоб узагалі виїхати з цього міста, можливо, перебратися до Пенсильванії, де живе її сестра. Тоді кожен другий вікенд Френка став би вікендом раз на два місяці, в найкращому разі.

Поза днями відвідин він докладав цілеспрямованих зусиль, щоб уникати цієї господи. Та й узагалі, якщо вдавалося домовитися з Ілейн, щоб вона привезла Нану до нього, він віддавав перевагу таким побаченням з дочкою. Ті спогади, що з’являлися разом з цим будинком — відчуття несправедливості і поразки, ота залатана діра в кухонній стіні — були ще свіжою раною. Френк почувався обдуреним усім своїм життям, а найкращу частину його життя було прожито за адресою Сміт-лейн 51, в акуратній господі в простому ранчо-стилі з намальованим його дочкою каченям на поштовій скриньці.

Та хоч би там як, але проблема з зеленим мерседесом робила візит сюди нагальним.

Різко приставши машиною до бровки, він угледів Нану, яка малювала щось крейдою на заїзді. Заняття, яке зазвичай асоціюється зі значно меншими дітьми, але його дочка мала художній хист. Минулого шкільного року Нана отримала другий приз у конкурсі проектів книжкових закладок, який проводила місцева бібліотека. Вона зобразила зграю книжок, що, ніби птахи, летять крізь пасмо хмар. Френк узяв цей малюнок у рамку і повісив у своєму кабінеті. Він повсякчас дивився на нього. Це було гарно: уявляти, як книжки кружляють у голові його маленької дівчинки.

Вона сиділа, схрестивши ноги, на сонечку, вмостившись дупкою на автомобільній камері, зі своїм райдужним знаряддям, розкладеним віялом навкруг неї. Разом із вправністю у рисуванні, чи, може, відповідно до неї, Нана мала також дар зручно влаштовуватися. Вона була повільною, мрійливою дитиною, перейнявши більше від Френка, ніж від своєї завзятої матері, яка ніколи не гаяла часу, беручись одразу до справи.

Він нахилився, дивлячись крізь двері свого пікапа:

— Агов, Зіронько. Ходи-но сюди.

Вона примружилася до нього:

— Тату?

— Та нібито я, — сказав він, щосили стараючись, щоб кутики його вуст вигнулися догори. — Ходи-но сюди, гаразд?

— Просто зараз? — вона вже поглянула вниз, на свій малюнок.

— Так. Просто зараз, — Френк зробив глибокий вдих.

«Оте своє», як це називала Ілейн, у ньому не виринало аж поки він не пішов від судді. Під «отим своїм» Іл мала на увазі його нестямність. Яка виривалася нечасто, що б там вона собі не думала. Але сьогодні? Спершу з ним усе було гаразд. Потім, десь кроків за п’ять по моріжку Оскара Сілвера, він немов перечепився об якийсь невидимий тригер. Подеколи так траплялося. Як от тоді, коли Ілейн не вгавала, шпиняючи його за