Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

— Прекрасна робота, пане Міхале, — проказав він, намилувавшись фігурами.

— Дякую, пане Голото. Як ви думаєте, де їх зробили? — явно задоволений похвалою, запитав Мнішек.

— Аусбург? Мюнхен? Відень?

— Ні, шановний. Львів. Я знайшов там просто геніального майстра. Я не перебільшую, повірте. Це львівський Мікеланджело або ж Леонардо. У нього просто золоті руки.

— Ви мене здивували. Я вже вдруге чую про якогось надзвичайного майстра зі Львова, — Голота згадав про картину отця Бернарда.

— Я й сам здивувався, повірте мені. Я об’їхав всю Європу… Але не будемо про подорожі — то надто довга розмова. Ну що, почнімо?

— З великим задоволенням.

Мнішек упевнено розпочав те, що вже скоро набуло обрисів королівського гамбіту. Ще за кілька хвилин Голота зрозумів: молодий магнат приготував йому пастку, в яку, ймовірно, радо кидалися всі, хто не знав підводних каменів такого дебюту. Голота ж знав, тож швидко втихомирив гарячу голову аристократа. Уже за годину той, нервово покусуючи губи, спостерігав за агонією свого ферзя, а за кільканадцять хвилин нервовим рухом перекинув власного короля, визнаючи поразку.

— Ліценціате, це була найкраща партія за останні кілька років! — захоплено вигукнув переможений магнат.

— І вам дякую. Справді, пане Міхале, ви дуже цікавий супротивник. Філідор таки навчив вас.

— Не тільки Філідор, я вчився і в Італії, і у Франції. Але, судячи з усього, був не надто добрим учнем, ви розбили мене як Ганнібал римлян — повністю і безповоротно.

— Сумнівний комплімент, пане Міхале. Якщо мені не зраджує пам’ять, той Ганнібал врешті-решт погано закінчив. Тож, я розумію, що ви прагнете реваншу?

— Безперечно. Моя впевненість у своїх уміннях неабияк похитнулася, а я плекав її у поєдинках по всій Європі.

— Ви давно мандруєте? — зацікавлено запитав Голота, розставляючи фігури.

— Років з чотирнадцяти не сиджу на місці, люблю дорогу, — відказав Мнішек, дивлячись у вікно. — Ми з Хохриттером, Міреком-камердинером та ще двома-трьома слугами за ці роки побували, мабуть, усюди.

— Як вас затягли сюди?

Мнішек ніби прокинувся від сну і здивовано подивився на Голоту.

— Сюди?

— У цю глушину, — відказав Голота.

— То все моя матінка, — усміхнувся молодий граф. — Звеліла побувати в цих наших володіннях, подивитися, чи все гаразд. У нас тут справжній скандал — колишній управитель украв досить велику суму й утік з полюбовницею у Валахію. Тож тепер треба оцінити розміри збитків і перевірити роботу нового управителя, може, і він накинув оком на якусь тутешню красуню.

— І в якому стані ви застали ваші маєтки? У руїнах?

— Дивина, але все було прекрасно. Чолов’яга, що втік, до свого несподіваного кохання був однак гарним економом. Тож мені довелося когось позбутися, когось прийняти, але досить швидко тут стало нічого робити. Тільки пиячити й програвати в ломбер статки…

— Зате у вас тут таємничі смерті, зникнення, розмови про вовкулаку…

— Так, у міщан справжня істерія. Слуги з настанням темряви навіть із будинків не потикаються. Але я думаю, усі таємничі смерті і зникнення — то справа рук звичайних розбійників, яких Сангушко знайде і повісить уже найближчим часом. Тож нічого цікавого. Але повернімося до вас. Як ви опинились у цих краях і, що найцікавіше, на дибі?

— То ще нічого, — засміявся Голота, — один із моїх прадідів, розповідала моя тітонька, завершив своє бурхливе життя підвішеним за ребро, слугуючи мішенню для лучників. Я і близько не підійшов до того героя.

— Справді, але з вашим довгим язиком у вас ще є безліч часу і можливостей, — уколов Мнішек.

— І з моєю цікавістю. Довгий язик і цікавість — то моє прокляття, — зітхнув Голота. — Але тоді я постраждав за дрібницю. Знаєте, пане Міхале, я бував тут раніше, але зараз увесь Кременець наче потроху скаженіє. Хапати людину посеред вулиці, хай навіть у подертому плащі й трохи нетверезого, тягти до катівні — це вже занадто.

— Згоден з вами. То все Юзеф. І його дід, і батько бувало захоплювалися, але Юзеф переплюнув обох. Ви ж бачили, як я визволяв свого орендаря. А бідолаху катували лише через те, що його сусідка розповіла дурнувату історію, що він ніби напоїв її зіллям і зачарував! Уявляєте?! Це так вона пояснювала, чому закохалася у бідолаху Бергхольця по самі вуха. Так, що аж стрибала на нього при живому чоловікові.

— А все тому, що саме магією легко можна виправдати все на світі, чи не так? — широко усміхнувся Голота. — То як, ще партію?

— Авжеж. І не забудьте: завтра зранку я знову чекаю на вас, — усміхнувся Мнішек.

***

З будинку старости Голота вийшов уже тоді, коли на місто насунулися сутінки. Від безхмарного дня не лишилося й сліду — небом пливли свинцеві хмари. Зіщулившись під вітром, що саме шугнув з гір, Голота побрів собі вулицею. За спиною залишився вже порожній майдан ринку, Голота вийшов на Широку, а тоді звернув у провулок. Скрипучі сходи будинку Карася відразу оголосили про його візит. Гість гучно забарабанив у двері, а наступної миті вже потопав у ведмедикуватих обіймах старого товариша.

— Голото, тварюко ти дурна, — проказав басом величезний торговець.

— І я радий тебе бачити, Карасю.

— Ти знаєш, що ти — щасливий сучий син?!

— Знаю, Карасю, знаю. Та цього разу я дивом вистрибнув з самого пекла. Повір.

— Пекла? — перепитав Карась, тримаючи Голоту за плече і дивлячись йому в очі.

— Я тисячі разів проклинав себе за те, що не послухався, друже. Але ж ти сам знаєш, наперсток вина може наробити горя.

— Знаю. Вірю. І пропоную трохи розвіяти твої печалі.

За годину товариші простували Широкою, обійнявши один одного за плечі. Вони щойно вийшли з шинку Герцля й прямували в «Під срібною короною» Рудого Мілека, перед цим побувавши в «Королівському олені», «Під брамою» й «Турі». У кожному з шинків вони випивали келих-два, кидали щось до рота та рухалися далі.

— Голото, поглянь, поглянь угору, — закричав Карась, тикаючи пальцем.

Голота подивився на порожній балкон на другому поверсі кам’яниці. Здивовано глипнув на Карася, який так і стояв, задерши голову. Той підняв пальця догори, пропонуючи чекати.

— Дивись!

Голота задер підборіддя і цього разу почув п’яні крики, брязкотіння розбитого посуду і лайку. За мить двері, що вели на балкон, розчахнулися, звідти вискочив вусань з осоловілими очима. Прогарчавши комусь прокляття, він підійшов до балясин, переліз через них і стрибнув з верхотури. Тіло гупнуло об землю поруч із Голотою. Той з відкритим ротом дивився на непорушного самогубцю. Та вже за секунду стрибун заворушився, підвівся і без поспіху, підтягуючи ногу, підійшов до гурту своїх товаришів, які чекали неподалік у