Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

кущах. Самогубцю піднесли чарку, яку він із задоволенням перехилив.

— Бачив!? Шимон-стрибун! — весело загиготів Карась. — У нас тут свої акробати і власний цирк. Жінка Шимона замикає двері, то ж він виходить так. Уже, може, й сотню разів стрибав — і хоч би що! Каже, коли душа хоче випити, ангели оберігають тіло, — загиготів Карась.

— Колись йому не пощастить.

— Колись усім нам не пощастить, Голото! — вони разом дивилися на Шимона, який устиг випити чарок зо три, коли з будинку випливла дружина стрибуна. Величезна, як гора, вона підійшла до худенького Шимона ззаду, схопила його під пахву і подрейфувала назад у свою гавань під оглушливий регіт усієї вулиці. Карась і Голота також залилися сміхом. Не в змозі вже реготати, вони лише судомно гикали, розмазуючи сльози по п’яних мармизах.

У черговому шинку товариші продовжували реготати, сипати жартами та горлати пісні. Але весь час кидали один на одного насторожені погляди. Настав час гри, яку вони колись і вигадали. Ідея її, на диво, проста: хто перший впадає у безпам’ятство або ж згадує про необхідність шукати панянок, той програв і платить за все. Такі прогулянки на витривалість Голота й Карась називали «аусбурзьким походом», можливо, тому, що вперше таку гулянку вони влаштували саме там.

— Теє, — ледь ворушачи язиком промовив Голота. Здавалося, його голова приторочена до вудилища — так вона ходила вгору й униз. — Треба нам того, — цмокнув Голота губами, і стало очевидно, що цього разу програв він, бо був за крок від втрати зв’язку з реальністю.

— Was?[26] — відповів осоловілий, але ще куди більш живий Карась німецькою.

— Ну того… — знову завів Голота й підмигнув.

— Не розумію, Голото, кажи по-людськи, — промимрив Карась.

— Ну того, — клацнув зубами п’яний, як ніч, ліценціат, — отеє… — зробив непевний рух руками.

— Горілки?

— Нє…

— Втіхи?

Голота кивнув головою.

— Такої… гарячої… щоб аж… на губах пекло, щоб огорнуло і тепло-тепло стало… щоб охопити її руками і не відривати губи від її гарячого меду…

— До дівок?

— Кухоль варенухи! Знов програв, бовдур… дівки — то заборонене слово — радо прошепотів Голота й у безпам’ятстві впав на складені руки.

***

Прокинувся Голота вранці. Його хтось торсав за плече. Тіпали з таким ентузіазмом, наче хотіли відірвати руку або ж витрусити душу. Він відмахувався, не розплющуючи очей, однак марно. Потім розчепив рота, аби послати того когось під три чорти, і послав-таки, але у відповідь його боляче ляснули по мордяці.

— Голото, Голото, вставай, сучий сину! — ліценціат нарешті прокинувся і побачив Карася з пом’ятим обличчям і переляканими очима. Вигляд у того був такий стривожений, що Голота відразу сів і вирячився на старого друзяку.

— Га? Що таке?

— Усі обіцянки твоїх магнатів захистити тебе від ката — то ще те повітря.

— Чого це?

— Бо Болиць поклявся тебе порішити, ось чого! І порішить, якщо я його хоч трохи знаю. Не буде тебе театрально й вишукано вбивати, а просто десь злапає п’яного і ножем проштрикне, як барана. Або мотузком задавить.

— От пекло! Звідки знаєш? — схопився за чуба Голота.

— Управитель мій розповів. Учора він бачив одного з підручних ката, той хвалився. Треба тікати. Вони зараз нишпорять містом, шукають тебе.

— Я в монастирі василіянів, — нащось заявив Голота. — Туди йому зась.

— Болиць знайде тебе хоч під землею, і у василіянів також, не сумнівайся. Якщо Сташка ходить, то і він знайде як. Треба тікати.

— Знаю, але…

— Ніяких «але» цього разу, дурню. Зараз же забирайся. Дам тобі трохи грошей і відразу в дорогу!

— Куди?

— Поїдеш до Пресбурга[27], маю там одного знайомого, що мені винен. Даси йому листа. Але негайно!!!

— Дякую, друже, але…

— Жодних «але»!!!

— Карасю… Я дивом оце зараз не жарюся в пеклі, і в мене зовсім немає бажання потрапляти до Болицевої вітальні. Але не можу так. Треба сходити до Мнішека, він же мене витяг з того світу. Хоч попрощатися.

— Добре, сходи. Але тоді тікай щосили, друзяко. Болиць не жартуватиме!

***

Голота йшов до будинку Сангушків найтемнішими дворами і зарослими стежинами. Йшов і оглядався, бо слова Карася, треба сказати, таки добряче його налякали. Випробовувати долю вдруге він не хотів і вже думав, якою брамою буде безпечніше тікати.

Останні метри він крався по якихось кущах, а коли вже побачив будинок старости, то вистрибнув звідти й швидко перебіг вулицю. Ховаючись за колонами, Голота обійшов князівський палац і постукав до задніх дверей. Йому відчинив двері вже знайомий служка.

— Гей, хлопче, скажи, будь ласка, панові Мнішеку, що до нього прийшов ліценціат Голота, — хрипло прокаркав гість.

Слуга дивно подивився на Голоту. Той оцінив придуркуватий вираз обличчя хлопця і вирішив повторити, повільно промовляючи кожне слово.

— Ми домовлялися зустрітися сьогодні, грати з паном Міхалом у шахи. Передай панові: прийшов Голота.

— Вибачте, пане, — неначе враз протверезів слуга. — Тут таке сталося, тут зараз справжній переполох.

— Що саме? — стривожено запитав Голота.

— Пан Мнішек зник учора пізно ввечері… І досі його ніхто не бачив.

Розділ 10

У якому Голота розпочинає пошуки та за своєю звичкою знаходить лише la femine

Юзеф Паулін Сангушко сидів у своєму улюбленому м’якому кріслі, склавши пальці рук докупи й роздратовано дивлячись крізь них на вогонь у величезному каміні. Сьогодні зазвичай спокійного кременецького старосту нервувало все. Навіть дрова, що ніяк не хотіли розгоратися. Новини ж з Варшави, де в сеймі творилося казна-що, новини від брата-пияка з Дубна, який робив посміховисько з усієї родини та новини з Кременця, де через вовкулаку посміховиськом був уже він сам, просто доводили до сказу. Князь Юзеф совав щелепою і все кутався у строкатий шотландський плед, коли до його покоїв зайшов цибатий білявий камердинер-сілезець. Він завжди тонко відчував настрій господаря, тож тихенько й мовчки став біля крісла. Кременецький староста із зусиллям відірвав погляд від багаття й подивився на слугу, який у відповідь шанобливо схилив свого тонкого тулуба й так застиг.

— У чому справа, Тишевичу? — роздратовано запитав староста.

— Вибачте, пане Юзефе, я б нізащо не наважився турбувати вас у такий день, коли пан Міхал…

— Швидше, чорт тебе забирай, Тишевичу! — вигукнув Сангушко.

— Прийшов чоловік, який мав зустрітися сьогодні з паном Міхалом. Він стверджує: грати в шахи, — неголосно повідомив камердинер.

— Болицевий в’язень? Ліценціат? Що він хоче? Ви пояснили йому, що сталося?

— Так, пане. Саме після цього він попросив аудієнції у вас. І був, гм, досить настирливим і переконливим, — камердинер кашлянув, згадуючи ножа біля своєї