Шайна Даймонд - Метелик над річкою, Шайна Даймонд

Розділ 17

Підлітком я любила допомагати іншій своїй бабусі по господарству, коли влітку приїздила до неї на канікули. Вона мала не велику ферму і на відміну від моєї старшої сестри – я не цуралася ніякої роботи: допомагала біля корів, збирала яйця, чистила кролячі клітки і навіть якось пробувала навчитися стригти овець. 

Пізніше отой підлітковий досвід роботи на фермі згодився мені у дорослому житті під час написання моїх детективних романів. 

Довкола ліси, заболочена місцевість; незначна кількість населення і мінімум взаємодії з великим містом, до якого і за наявності власного справного транспорту не завжди можливо вчасно дістатися за потреби… Ну спробуйте не погодитися, що за подібних умов будь-який маніяк почуватиметься пречудово? Отож! 

І все ж, на превеликий жаль, нам не завжди вдається і в дорослому віці зберегти свої підліткові вподобання, – якими б корисними вони не були. Сьогодні я знала, що робота у саду покійної бабусі не принесе мені ані радості, ні натхнення. Я просто вчепилася за цю можливість, щоб провести час з мамою, тому що після пережитого направду цього потребувала. 

Маю тепер, що хотіла. 

Я стояла з граблями в руках і гумовими рукавицями, затиснутими під пахвою – і гидливо дивилася на купи листя, які щільним шаром вкривали землю на добрих тридцять метрів вздовж паркану. На досить високі пальмоподібні дерева, що ці купи й утворили я глянула з ненавистю: ще ж далеко до осені, то якого хріна вони вже пожовкли і скинули листя?! 

З цим питанням я і звернулася до мами, коли вона проходила повз, маючи такі ж рукавиці, тільки на руках і незмінну радісну усмішку на обличчі. Вона чудово знала, що користі їй від мене і моєї допомоги – рівно нулю, тому як і я просто тішилася можливості побути разом. Відповідаючи на моє питання, вона весело підморгнула: 

– Вибач, доню, але до кінця року вони утнуть подібне ще як мінімум два рази. 

– Два рази? І якого ж?!.. 

– Вид такий, – знову розсміялася мама і додала, – зате вони утворюють добру тінь. 

Я закотила очі під лоба, показуючи, що не вважаю це перевагою даних дерев, а тоді й собі придивилася до сіро-коричневих гілок, що способом свого росту нагадували мені голки їжака. 

Дуже великі голки дуже великого їжака! 

Моє обурення досягло апогею, коли я направду розгледіла молоденькі зелені бруньки, що у майбутньому обіцяли стати чималою купою листя і тяжко зітхнула, пробурмотівши сердито собі під ніс: 

– Хоч би горіхи якісь на вас росли…

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍