Василь Тибель - Бурштин

зараз, потім на суді розповіси – тільки не тим продажним суддям із міста, а перед односельцями. Ми тобі справжній суд організуємо, по совісті… Закрийте цього кнура, а я піду подивлюсь, як там Володько!

– Грицю, браття, згляньтеся! Я ж не сам, я ж виконував вказівки з області! – зрозумівши, що погрози не діють, Додік раптом упав на коліна й поповз за Григорієм. На очах у нього виступили сльози.– Відпустіть, благаю, в мене жінка тільки-но двійню народила!

– Бач, і про жінку, й про діточок згадав, а тим часом іншій між ногами чухає! – подала голос одна з жінок.

– А ті хлопці, що багном захлинулися, що, батьків не мали чи дітей своїх не хотіли виростити? Може, й Володько тобі заважав дітей ростити?

– Майте милість, браття! – Додік і досі повзав у пилюці між спохмурнілими хлопцями, зазираючи кожному в очі в надії викликати співчуття.

– От жалюгідна тварюка! І чого ми досі терпіли це чмо? Бач, королем себе називав… Ось він, наш голий король! – Гриша чвиркнув слиною під ноги Додікові, кинув ремінь на траву й, розвернувшись, пішов до воріт. У дворі натовп продовжував те, що він розпочав.

– Тягніть кнура до льоху! – вигукнув хтось із чоловіків.

– Хлопці, та він ще не встиг одягтись, як уже штани обмочив. Га-га-га!

– Сцикун – він і є сцикун. Завжди з «бичками» ходив. Де ж вони, ті твої пси рогаті, повтікали?

– Може, замити його в ямі, як тих хлопців? Ніхто й не знайде…

– Гриша казав – судити треба.

– Зараз ми його й засудимо! Чіпляйте до мого квадроцикла – покатаю, як він сам колись Васю Мальчевського вулицею тягав.

– Хлопці! Не треба! А-а-а!..– Додік раптом зірвався з місця й кинувся до найближчих сосон. Однак його швидко догнали, прив’язали до ноги вірьовку й поволокли, як свиню до зарізу.

Заревів двигун. Додіка причепили до квадроцикла.

– Хлопці, у мене є гроші! Я кожному дам по десять штук!

Ті лише підбавляли газу.

– Я знаю, де жила! Я знайшов жилавий бурштин! Там хватить усім! – Додік намагався перекричати гуркіт двигуна.

– Що він там верещить?

– Каже, знайшов жилу!

– Бреше! Хоче викрутитись! Поїхали!

– А-а-а-а-а! – прокотилось луною над селом.

Двигун ревнув, квадроцикл рушив. За ним, здіймаючи клуби куряви, звиваючись на шворці, репетував Додік. Мотокінь зробив коло подвір’ям і зупинився. Додік продовжував галасувати.

– Ну що, зробимо ще коло чи розкажеш про жилу, але вже без вибриків? Тут хлопці всі серйозні,– схилилися над ним чоловік у шкіряному картузі й ще кілька засмаглих поліщуків.

Гриша вже крокував вулицею. До нього ще доносилися віддалені вигуки, але зараз його не турбувала доля Додіка. Він поспішав до медпункту. Як там Володько, чи ще дихає?

Частина 4

Розділ 1

Шантаж

Банькатий опер заштовхнув Катерину в простору кімнату й вийшов, зачинивши за собою двері. Жінка почула, як двічі провернувся ключ у замку. Що це – її арештовано? Але інтер’єр із м’яким диваном, обтягнутим шкірою, розкішним дубовим столом і стільцями музейного вигляду якось не скидався на камеру ментівського ізолятора. Навіть ґрат на вікні нема.

Вона ступила до вікна, щоб глянути на двір, і відразу відсахнулася – просто навпроти стовбичив опер. Катерина сіла на диван і стала чекати. Час тягнувся як гума, вона вже не могла б напевне сказати, скільки його спливло – година, дві чи цілих три. Нарешті двері рипнули, й до кімнати зайшов слідчий. Вона відразу його впізнала – той, що приходив уранці до хати.

– Катерино Антонівно, приношу вибачення! Змушений був поспілкуватися з керівництвом. Чесно скажу: не чекав, що так швидко побачимося. Але радий, дуже радий! Сідайте, будь ласка! – Гайворон галантно запропонував жінці стілець.

– Я буду скаржитися! Ваш підлеглий брутально витяг мене з дому! Це що – арешт? Де ордер? – Катерина навіть не стримувала себе, проте сіла.

– Зараз усе з’ясуємо, і якщо він перевищив свої службові повноваження, буде покараний. Я особисто прослідкую. Він застосовував силу? – Гайворон зручно вмостився навпроти, ввічливо усміхаючись.

– Ні, але кілька разів погрожував…– Катерина була трохи спантеличена такою поступливістю.

– Але ж і ви теж порушили нашу угоду й вирішили кудись виїхати, не попередивши нас.

– Я вільна людина, живу у вільній країні.

– Це так, але коли скоєно злочин…

Катерина обірвала Гайворона на півслові:

– Я принесла гроші. Тут, у торбинці, ще бурштин. Це все, що в нас є. Беріть і відчепіться від нашої сім’ї!

– Катерино Антонівно, даремно ви так. Я, наприклад, дуже прихильний до вас і вашої сім’ї. І зроблю все, що в моїх силах, аби відвернути ту біду. Ось, випийте і заспокойтесь! – Гайворон наповнив склянку з графина й подав Катерині, а гроші й торбинку ніби ненавмисно згорнув у відсунутий ящик столу. Жінка взяла склянку, тремтячими руками піднесла до рота і випила одним махом.

– А-ах! – видихнула вона, стримуючи сльози.– Це ж спиртне! Дайте чимось запити!

– Ось «Боржомі»! Можу запропонувати якісь закуски! – заметушився Гайворон.

– Попереджати треба! – врешті оговталася Катерина, вимушено посміхаючись. Випите одразу вдарило їй у голову.– Я думала, то якийсь напій….

– Вибачте! – Гайворон підсунувся, взяв молоду жінку за руку.– Ви мені дуже сподобалися ще із першої зустрічі. Тепер усе залежить від вас. Повірте, я маю дуже великий впив. Одного мого слова буде достатньо, аби ту кляту справу закрили. З іншого боку – одне ваше слово, ваш порух, ваш поцілунок…

Майор нахилився над пишним волоссям, що пахло молоком та лісом, шепчучи щось у жіноче вушко. Друга рука ковзнула до коліна жінки. Катерина сиділа, ніби приморочена випитим коньяком, закрадливі пестощі заколихували її. Та коли рука слідчого опинилася біля забороненої зони, вона стрепенулася, потяглася до сумочки й вихопила звідти кухонний ножик. Гайворон уже цілував її шию, розстібаючи ґудзики на кофтинці,– аж поки гостра сталь не вперлася в його шию. Холод леза остудив запал майора, його пальці затремтіли та зупинилися на півдорозі.

– Богом клянусь – чиркну, як півня. І не шарпайся, бо тобі ж буде гірше.– Катерина випросталася й стала за спиною майора, тримаючи ножа впритул до його горлянки. Промовила рішуче, ніби й не було миттєвої слабкості: – Зараз ти напишеш розписку в тому, що обіцяв мені зняти всі обвинувачення із Сашка та отримав за цю послугу від мене відповідну суму грошей і певну кількість бурштину. А тоді ми розійдемося мирно. Ти відвезеш мене додому й більше не