Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

6 Розділ

Двері за Левом зачинилися з таким звуком, ніби відтинаючи частину напруги, яка панувала останні дні. Я стояла посеред кімнати, мовчки дивлячись на Луку. Він стояв неподалік дверей, його плечі були напружені, кулаки ще стискалися, ніби готові до бою. Його очі дивилися на мене з такою змішаною емоцією – трохи провини, трохи полегшення, і щось ще, що я не могла розшифрувати.

– Ти в порядку? – запитав він, нарешті розтуливши губи. Його голос був низьким, але теплим, турботливим.

Я кивнула, намагаючись знайти правильні слова.

– А ти? – видихнула я. – Здається, ти теж не залишився без... травм.

Його губа була трішки розсічена, а на щоці виднівся червонуватий слід. Він провів рукою по обличчю, ніби вперше усвідомив це.

– Нічого страшного, – пробурмотів Лука, опустивши руки на стегна. – Головне, що Лев пішов.

Я підійшла ближче, зупинившись буквально за крок від нього.

– Ти впевнений, що це було правильно? – запитала я, не дивлячись йому в очі, а вдивляючись у невелике розсічення на губі.

– Абсолютно, – відрубав він, голос став твердішим. – Такому, як він, не місце тут.

Лука відвернувся й підійшов до столу, сперся на нього руками. Його широкі плечі трохи розслабилися, але я все одно відчувала, як важко йому було прийняти це рішення.

– Я просто… не знаю, – продовжила я, стискаючи пальці перед собою. – Ти думаєш, він повернеться?

Лука повернув голову до мене, його погляд був серйозним.

– Якщо повернеться, то даремно, – сказав він. – Я більше не дозволю йому наблизитися до тебе.

Від цих слів у грудях стало тепліше. Він був таким впевненим, таким надійним.

– Знаєш... – я зітхнула і обережно торкнулася свого зап’ястя, де ще залишався легкий слід від того, як Лев намагався мене утримати. – Дякую. За те, що ти завжди поруч.

Лука підійшов до мене ближче. Його погляд пом’якшав, а руки обережно торкнулися моїх плечей.

– Єво, ти завжди можеш на мене розраховувати, – сказав він, трохи нахиляючись, щоб наші очі зустрілися. – І ніхто, я повторюю, ніхто не має права торкатися до тебе так, як він.

Я кивнула, відчуваючи, як знову червонію. Щоб приховати це, швидко відвела погляд і кивнула в бік дверей.

– Що тепер? – запитала я.

– Тепер, – його голос трохи пом’якшав, – я йду по Лорда.

– Лорда?

Він усміхнувся краєм губ, обережно прибравши пасмо волосся з мого обличчя.

– Пса. Він буде охороняти нас і допомагати.

– Ти знову залишаєш мене? – я зробила вигляд, ніби ображено надуваю губи, хоча в очах, напевно, все одно була тривога.

– Лише на кілька годин, – запевнив він. – Обіцяю. Тримайся тут, відпочинь. А коли повернуся, все стане набагато простіше.

Його рука стиснула мою долоню на мить, і це дивним чином заспокоїло мене.

– Гаразд, – тихо промовила я, а потім додала, ледь помітно усміхаючись: – Тільки повернися швидко.

Лука кивнув і попрямував до дверей. Я стояла, дивлячись йому вслід, поки він не зник за рогом коридору. У кімнаті стало тихо, але дивним чином ця тиша більше не здавалася мені самотньою.

Лука щойно пішов, а я залишилася сама в нашій кімнаті. Спочатку мені здалося, що стіни тиснуть на мене, але потім я глибоко вдихнула й оглянулася. У кутку стояв стілець, на якому висіла його куртка, а на столі, як завжди, лежали інструменти для ремонту та декілька банок з енергетиками.

Я провела рукою по ліжку, поправляючи ковдру. Її текстура була трохи шорсткою, але теплою. Ця ковдра пахла ним – чимось деревним і таким рідним.

– Ну що, Єва, – пробурмотіла я собі під ніс, скручуючи рукава свого светра. – Треба щось робити, а не сидіти склавши руки.

Мій погляд зупинився на невеликій купі речей біля столу. Я не одразу помітила їх, але це був справжній хаос: книги, дрібні деталі, якісь шнури. Схоже, Лука так поспішав, що навіть не збирався це прибирати.

– Як завжди, – усміхнулася я.

Почала складати все до коробок, обережно витираючи пил із поверхонь. Здавалося, що кожна дрібниця мала свою історію. Ось ця гайка – пам’ятаю, як він шукав її цілий день, ледь не переривши всі склади. А ось старий ліхтарик, який він подарував мені, коли я вперше потрапила сюди.

Коли я закінчила, кімната здавалася трохи просторішою. Я відчула дивну гордість за свою працю й опустилася на стілець, дозволивши собі кілька хвилин відпочинку.

– Що далі? – пробурмотіла я, поглянувши на екран камери спостереження, який світився зеленим світлом.

На екрані я помітила, як на вході хтось проходив повз, але це був лише вітер, який розгулювався між порожніми будівлями.

Раптом мій погляд упав на шафу. Я взялася за дверцята, відчуваючи слабке зацікавлення. Що там? У нас із Лукою було небагато речей, але ця шафа завжди здавалася мені таємничою.

Коли я її відкрила, побачила серед старих паперів паспорт. Відкриваючи його, я навіть не знала, чого очікувати.

– Лука, – прошепотіла я, побачивши його фотографію.

Його серйозний вираз обличчя, трохи скуйовджене волосся, погляд, який ніби бачив мене навіть через цей папірець. Я пробіглася очима по даті народження.

– Значить, ось коли ти народився, – я усміхнулася і дістала телефон.

Записала дату у замітки, щоб не забути.

– Треба буде якось привітати тебе, – подумала я вголос.

Далі я рушила до тренажерної зали. Просторе приміщення зустріло мене запахом металу й трохи застояного повітря. Тут завжди було затишно. Я взяла пістолет зі стелажа, провела долонею по його металевій поверхні.

– Тільки б не підвів, – прошепотіла я, заряджаючи його.

Мішені були вже готові, і я зосередилася на тому, щоб кожен постріл був точним. Звук пострілів розривав тишу, але це було для мене чимось на кшталт медитації. Кожен постріл відбирав напругу, яка накопичилася за день.

Після цього я перейшла до силових вправ, розтягнула м’язи, підняла кілька гантелей. Коли закінчила, вже майже не відчувала себе тією розгубленою дівчиною, якою була зранку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍