Адам Пшехшта - Демони Ленінграда

-- В обмін на швидку смерть, -- уточнив я.

Вона вибухнула сміхом, довший час радісно сміялася, немов дівчисько на думку про перші танці.

-- Надя, -- прошептав я, лагідно погладивши її по щоці. – Не змушуй мене…

Вона замовкла.

-- Тобі вже набридло вбивати?

-- Набридло, -- признав я, на якусь мить закривши очі. – Я такий змучений.

-- Добре, -- заявила вона раптом. – Відповім, хоча напевно спочатку я повинна попросити гарантій, слово комсомольця, чи може комуніста?

Я пропустив насмішку повз вуха.

-- Данкель – старий вчитель? – запитав я.

-- Так, перший Досконалий. Ще минулого століття він подорожував у Китай і привіз…

Я зупинив Надю різким рухом, в мене не було наміру вислуховувати легенди сектантів.

-- Він вижив? Ти знаєш, що він впав у воду разом з чекістами Кутєпова?

-- Я не впевнена, -- покрутила Надя головою. – Він завжди був, -- вона завагалася. – Доволі таємничим. Не хизувався своїми… здібностями. Однак доволі сумнівно, навіть Данкель не зміг би довго прожити в крижаній воді. Одна справа морозостійкість, зовсім інша – цілковита нечутливість.

-- А інші? Ми когось пропустили?

-- Ні, нікого, -- відповіла та швидко.

Я відчув брехню, ще до того, як вона закінчила фразу. Подейкують, що досвідчений сповідник відкриє неправду, навіть не бачачи грішника. Гадаю, зі слідчими те саме. Кінець-кінцем, так само, як духівники, ми вислуховуємо більше чи менше правдиві зізнання, просто ми маємо змогу їх перевірити. До кривавої піни на вустах, повних вибитих зубів, до випоротих з живота бебехів. В мене не було сумнівів – Надя збрехала.

Дивлячись їй в очі, я натиснув на гачок. Бабахнуло, на грудях жінки розлилася червона пляма.

-- Запишіть, капітане Рюмін, -- наказав я. – Алергія на срібло відсутня.

Холодний метал пістолета вкусив мене за руку, я поспішно натягнув рукавицю.

-- Я не обдурила тебе, -- прошептала Надя. – Це… подарунок.

Я відвернувся, кивнув Рюміну.

-- Прикінчи її, Сашко, -- попросив.

За моєю спиною почувся тупіт кованих, солдатських чобіт, пролунала різка команда. Залп прогримів майже одночасно з окриком: “Плі!”. Брязнули натягнуті вагою безвольного тіла ланцюги. Я не зміг стриматися – поглянув через плече – даремно. Я сподівався відчути задоволення, замість цього мене знов потягнуло рвати. Ковзнувши поглядом по обличчю Кутєпова – так, це кінець нашого партнерства, товаришу! – я пішов до машини. Ми поїхали, як тільки до нас приєднався Рюмін.

Автівка рухалася повільно заледенілими вулицями: ми проїжджали повз поодиноких пішоходів, черги під продовольчими магазинами і замерзлі, майже невидимі під верствою білого пуху, трупи. Якщо влада не докладе зусиль, весною стовідсотково вибухне епідемія. Але це вже не моя проблема. Абсолютно не моя…

Я явився в штабі, провів по радіо коротку розмову з ад’ютантом Главкома і вислухавши стриману похвалу, домовився щодо виїзду, а якщо точніше, вильоту з Ленінграда. Я отримав дозвіл залишити місто за кілька днів. Нарешті… Я майже не пам’ятаю, як ми дісталися будинку на Марата. Як тільки я ліг на ліжко, то провалився в такий раптовий сон, немов хтось одним рухом вимкнув мою свідомість.

*****

Прокинувся я від вибуху. Вже стоячи на колінах на підлозі, з пістолетом наготові, я почув хруст розбитого скла. Якусь мить я не міг зібратися з думками. Невже німці прорвали фронт? Чи може якийсь вцілілий сектант прийшов закінчити роботу? Наплевать! Краще це ніж зустріч з татусем Сталіним, після того, як я запевнив його ад’ютанта, що справу Досконалих закрито… Знов по сходах затупотіли важкі чоботи, знов застогнали під прикладами гвинтівок нещодавно вставлені двері.

-- Відчини! – заверещав я до Вєри, яка скулилася в кутку.

Сам я погнав у кімнату Дрозда. Рюмін лежав навзнак, з відкинутою за голову правою рукою, ліву йому обірвало по лікоть, з рани бризкала кров у ритмі ударів серця. Я витягнув зі штанів ремінь, наложив йому джгут. Це був рефлекс – понівечені уламками груди, ребра, які виглядали з-під обривків мундира, свідчили, що він вже не жилець. Я знав, що не довезу його навіть до лікарні. Зрештою це не мало сенсу. Він зрадив.

Дверцята шафи, що висіли на одній завісі, досі були обклеєні широкою, паперовою стрічкою з печаткою ГРУ. Моєю печаткою. Так зберігаються цінні докази, не завжди в нас під руками є сейф, але кожен, хто зірве печатку, знає, чим ризикує. Як Рюмін.

-- Скільки тобі заплатив Кутєпов? – прошипів я.

-- Це не він… -- прошептав той. – Я сам… Ця книжка це свобода…

Я не встиг відповісти, в дверях стояли солдати Мануїльського.

-- Все гаразд, товаришу майоре? – запитав стривожено молодий лейтенант.

-- Краще не буває, -- відповів я. – Викликайте швидку і заберіть звідси людей, -- наказав я.

Я знов схилився над Рюміним. Той намагався щось сказати.

-- Прочитай книжку, -- прохрипів він. – Це сво… -- не докінчив він, йому з рота потік струмочок крові, здох.

-- Йобана погань! – завив я, копаючи труп. – Зрадник! Йобаний…

Підійшла Вєра, простягнула хустинку.

-- Пошла вон! Мене не поранило!

-- Плачете, -- відповіла вона тремтячим голосом.

*****

Потужні мотори пасажирського “лісунова” заспокійливо гуділи, підбадьорливо сяяли зірки на крилах винищувачів, що ескортували нас. Ми поверталися додому. Я тримав на колінах книжку Досконалих, однак більшість часу дивився у вікно. Як і решта моєї групи. Ми не розмовляли, не було про що. І Дрозд, і Котушев були вже в доволі доброму стані – зараз вони лежали у вигідних, призначених до транспортування хворих, койках – але