Ізмайлова - Не чіпай то на свята, Ізмайлова

вистачило для переказу всіх історій про панків, хіпі та наркодилерів. От тільки постійно забував, як правильно словацькою «мильні бульбашки». Виявилося — bublinki. Щось середнє між «блінчики» й «бублики», тому й плутався.

Після лекції курили траву з чуваком на прізвисько Opica (óпіца) — мавпа. Це слово я запам’ятав назавжди після перегляду на словацькому ТБ фільму «Планета мавп», який мене в юності дуже вразив.

Потім пив пиво з Марком і угорською дівчиною Орші. Пізніше Алекс розповів, що Марк дивний чувак. Колись він був багатим — круті тачки, квартира у Відні, красива girlfriend із Америки. А потім якось різко прогорів і став грати на гітарі з капелюхом на вулиці. Але зараз ніби все налагодилося, грає в гурті, навіть заробляє музикою і їздить в турне.

Марк не хотів говорити зі мною словацькою, говорили з ним і Орші англійською. Він не знав про лекцію і висловлював жаль, що не потрапив на неї. Запитав, про що я розповідав, ну і я не втримався і показав йому свої книжки, він реально здивувався і купував мені ще й ще пива.

Коли бар Станиці зачинився, Марк повів мене в інший. Дорогою купив ще пива й розпитував про книжки. У тому барі ми стали біля стійки, де тусувалися двоє дівчат із п’яним лисим чуваком. Він став агресивно чіплятися. Доєбався до мене фразою, яку я ще як наїзд не чув:

— Ти вуха миєш?

Не знаю, чи реально він заглядав мені у вухо, і не пам’ятаю, чи було воно брудним, але мене це запитання, поставлене неодноразово, смішило. Він явно вважав, згідно з місцевими поняттями, що жорстко грубить мені. Для мене ж це звучало на рівні «дай прикурити». У його системі цінностей навмисно зачепити мене плечем — це в розумінні українських гопників відпиздити мене до непритомності.

Але Марк ще від самого початку розговорився з дів­чатами, представив мене як письменника й попросив показати їм мої книжки. Вони їх із цікавістю гортали й запитували, що написано тут, а що написано ось тут. Я сміявся й розповідав. А коли гопник став дойобуватися, дівчата захищали мене, недбало його посилали й говорили мені «а, не звертай уваги». І лисий чувак реально замовкав на кілька хвилин, але потім знову починав верзти якусь тупню. Потім він спитав:

— А що, ти з України?

— Так.

— А скільки місяців ти вже тут працюєш?

— Я тут не працюю, позавчора тільки приїхав і скоро поїду.

Очевидно, вживу він бачив українців лише у вигляді заробітчан.

Коли сп’янілі чувіхи відволіклися на свої розмови, чувак набрид, а ми з Марком допили пиво, він запропонував іти в інший бар. Ну ок. Похитуючись, вийшли, але в який бік іти, він не пам’ятав.

— Ок, давай підемо праворуч.

— Давай.

Ми ходили туди-сюди, продовжували пити пиво й нарешті побачили бар у кінці вулиці.

— Пішли туди,— сказав Марк.

— Як хочеш.

Але він звернув у протилежний бік і я так зрозумів, що він передумав. А мені було байдуже, куди йти: ми вже досягли тієї стадії взаєморозуміння й легкості, коли будь-яка наша фраза викликала сміх і живий відгук у співрозмовника.

— Марк, а де ти збираєшся святкувати Новий рік?

— Хм, ще не знаю. Я це вирішу 31-го. А що?

— А давай разом відсвяткуємо?

— О, давай.

У той момент нічної ейфорії я вирішив, що це найкращий варіант для святкування.

Ми бродили, говорили, пили й знову опинилися біля того бару, чию вивіску вже бачили, але не п­і­шли туди.

— Ну що, сюди?

— Так ти ж сюди не хотів.

— А я думав, це ти сюди не хотів.

— Ахаха. Ну давай зайдемо.

Але всередині голосно грала страшна попса, а від цього о третій годині ночі я завжди тупію. Мабуть, я скорчив незадоволену гримасу, бо коли Марк глянув на мене, то сказав:

— Ну якщо не хочеш, не зайдемо. Але це останній у місті бар, який відчинено у такий час.

— Це погана музика, але давай ще по одному пиву і потім додому.

— Давай.

У процесі розмови з’ясувалося, що Марк не знає, де живе Алекс. У мене була записана адреса, але це йому нічим не допомогло.

— Що робити? Я сам його не знайду. Ти ж мене проведеш, правда?

— Само собою, але треба запитати в когось, куди йти.

— Може, хтось тут у барі знає?

Марк озирнувся й відповів:

— Це або ще п’яніші, ніж ми з тобою, або люди, з якими я не хочу говорити. Спитаємо перехожих на вулиці.

Ясно, нікому з нас не спало на думку, що вночі в кінці грудня або немає перехожих, або вони не захочуть спілкуватися з нами.

І все ж нам повезло — коли ми розрахувалися й закурили на вулиці, то побачили гарно одягнених молодих дівчину й хлопця. Наскільки я міг у той момент визначити, цілком тверезих. Марк запитав їх, вони без слів дістали свої телефони, потикали в них пальцями й просто спокійно сказали:

— Ідіть за нами.

До того ж повернули вони туди ж, звідки з’яви­лися.

Вони йшли, говорили про своє і на кожному повороті дивилися в телефони, а ми повільно за ними. За хвилин сім ці добрі чуйні люди вказали нам пальцем на будинок Алекса:

— Це воно.

— Величезне спасибі! А ви теж десь тут живете?

— Ні, ми живемо в іншому районі, просто провели вас. На добраніч!

— На добраніч! Дуже дякуємо!

Нічні ангели. Причому, виходячи з цього, я взагалі не ангел, бо навряд чи став би о третій (четвертій?) годині ночі блукати з п’яними незнайомцями містом у пошуках хуй знає чого. Хоча, може, тому вони й вирішили нас провести, що ми п’яні незнайомці. У всіх своя логіка. А в ангелів тим більше.

Але ми з Марком не хотіли прощатися. За години, проведені разом, наше взаєморозуміння сягнуло максимуму, і закінчувати мудро-смішну балаканину, з якої я, на жаль, нічого не запам’ятав, на цій веселій ноті не хотілося. Тож ми стали біля воріт по­смія­тися й перекурити.

Наступного дня Юрай