Томас Харріс - Червоний Дракон

краще, ніж того дня, коли Лектер сюди потрапив. Ви мали з Лектером тривалі розмови?

– Ні. Бачився з ним уже… переважно бачив його на суді. Доктор Блум показував його статті в журналах, – відповів Ґрем.

– А от він дуже непогано знає вас. Багато про вас міркує.

– Ви проводили з ним сеанси?

– Так. Дванадцять. Він непроникний. Надто витончений для всіх цих тестів, результати нічого не дають. Едвардз, Фабре, навіть сам доктор Блум пробували його розколоти. У мене є їхні записи. Для них він також лишився загадкою. Звісно, неможливо визначити, що він приховує і чи розуміє більше, ніж удає. О, і вже протягом ув’язнення він написав кілька чудових статей до «Американського журналу психіатрії» та «Загальних архівів». Але всі вони стосуються проблем, яких у нього немає. Я думаю, він боїться, що, як ми його «розгадаємо», він уже нікого не цікавитиме й до кінця життя стирчатиме в якомусь закапелку лікарні.

Чилтон зробив паузу. Він натренував собі периферійний зір, аби стежити за пацієнтами на сеансах. Він вважав, що таким чином зможе непомітно пильнувати Ґрема.

– Ми тут одностайно дійшли думки, що єдина людина, яка на практиці продемонструвала розуміння Ганнібала Лектера, – це ви, містере Ґрем. Не могли б ви щось про нього розповісти?

– Ні.

– Деяких моїх колег цікавить от що: коли ви побачили вбивства доктора Лектера, їх «стиль», так би мовити, то, може, вам вдалося відтворити його фантазії? І чи допомогло це його ідентифікувати?

Ґрем не відповів.

– Сумно визнавати, проте нам конче бракує матеріалу з подібних питань. У «Журналі патопсихології» вийшла невеличка стаття. Ви не проти поговорити з моїми колегами… ні-ні, не в цей приїзд, доктор Блум дуже суворо наказував. Ми маємо дати вам спокій. Може, наступного разу.

Доктор Чилтон часто стикався з ворожим ставленням. Відчував його й зараз.

Ґрем підвівся:

– Дякую, докторе. Мені треба побачитися з Лектером, негайно.

Сталеві двері, що вели до блоку підвищеної безпеки, зачинилися за Ґремом. Він почув, як засув ковзнув на місце.

Ґрем знав, що вранці Лектер зазвичай спить. Він подивився вглиб коридору. Під таким кутом Лектерову камеру не було видно, але Вілл побачив, що світло там приглушене.

Ґрему хотілося, аби доктор Лектер спав. Хотілося б мати час узяти себе в руки. Якщо він відчує в своїй голові божевілля Лектера, то треба швидко його усувати, мов ту скалку.

Щоб приховати звуки власних кроків, він пішов слідом за санітаром, який штовхав візок із білизною. Доктора Лектера дуже важко захопити зненацька.

Не дійшовши кінця коридору, Ґрем зупинився. Уся передня стіна камери була загороджена сталевими ґратами. За ґратами, так що рукою не дотягнутися, було почеплено міцну нейлонову сітку, від стелі й до підлоги та від стіни до стіни. Крізь перепони Ґрем побачив стіл і стілець, пригвинчені до підлоги. Стіл був завалений книжками в м’яких обкладинках і листами. Ґрем підійшов до ґрат, поклав на них руки, потім прибрав.

Доктор Ганнібал Лектер спав на своєму лежаку, головою похилився на подушку, що лежала проти стіни. На грудях покоївся відкритий «Великий кулінарний словник» Александра Дюма.

Ґрем дивився крізь ґрати секунд п’ять, коли Лектер розплющив очі й мовив:

– Той самий мерзотний одеколон, який ви мали на суді.

– Постійно дарують на Різдво.

У доктора Лектера бордові очі30, і світло відбивається в них маленькими червоними цятками. Ґрем відчув, як волосся на потилиці стало дибки. Він поклав на потилицю долоню.

– Різдво, атож, – сказав Лектер. – Ви отримали від мене листівку?

– Отримав. Дякую.

Різдвяну листівку доктора Лектера Ґрему переправили з криміналістичної лабораторії ФБР у Вашингтоні. Він відніс її на заднє подвір’я, спалив і помив руки перед тим, як торкатися Моллі.

Лектер підвівся й підійшов до столу. Маленький, граційний чоловік. Дуже охайний.

– Чому б вам не присісти, Вілле? Здається, там у коморі далі коридором мають бути складані стільці. Принаймні якщо судити за звуком, їх дістають саме звідти.

– Санітар має принести.

Поки Ґрема не посадовили в коридорі, Лектер стояв.

– А як поживає офіцер Стюарт? – спитав він.

– У Стюарта все нормально.

Офіцер Стюарт звільнився з правоохоронних органів після того, як побачив підвал доктора Лектера. Тепер він порядкував мотелем. Ґрем не став цього казати. Вирішив, що Стюарт не сильно зрадіє листам від Лектера.

– Шкода, що його емоційні проблеми взяли гору. На мою думку, він був дуже перспективним молодим офіцером. А у вас ніколи не буває проблем, Вілле?

– Ні.

– Звісно, що ні.

Ґрем відчував, що погляд Лектера проникає аж до задньої стінки черепа. Його увага проходжалася в голові, мов муха.

– Радий, що ви прийшли. Скільки вже часу минуло, три роки? Усі мої відвідувачі – галузеві спеціалісти. Банальні психіатри-клініцисти й другорядні, проте амбітні доктори психології з якихось селянських коледжів. Лижуть свої олівці, намагаючись захистити наукові ступені статейками в журналах.

– Доктор Блум показував мені вашу статтю про хірургічну залежність у «Журналі клінічної психіатрії».

– І?

– Дуже пізнавально, навіть для обивателя.

– Обивателя… обивателя-обивателя. Цікавий термін, – сказав Лектер. – Стільки вчених мужів ламають собі голови. Стільки експертів на державних грантах. А ви кажете, що ви – обиватель. Але ж саме ви мене піймали, так, Вілле? Знаєте, як вам це вдалося?

– Певен, ви читали стенограму. Там усе є.

– Ні, нема. Знаєте, як вам це вдалося, Вілле?

– Усе в стенограмі. Яке мені до цього діло?

– До цього є діло мені, Вілле.

– Мені потрібна ваша допомога, докторе Лектер.

– Авжеж, я так і думав.

– Це щодо Атланти й Бірмінгема.

– Так.

– Певен, ви про це читали.

– Читав у газетах. Підшивати не маю можливості. Ножиці мені не видають, звісна річ. Інколи, знаєте, погрожують, що відберуть книжки. Не хочу, аби вони подумали, наче я поринаю в чорні думи.

Він засміявся. У доктора Лектера дрібні білі зуби.

– Хочете знати, як він їх обирає, так?

– Гадав, у вас будуть думки з цього приводу. Прошу вас переповісти їх мені.

– І чого б я це робив?

Ґрем передбачив таке питання. Причина зупинити серійного вбивцю не одразу спаде на думку доктору Лектеру.

– У вас дечого немає, – відповів Ґрем. – Матеріалів для досліджень, навіть діафільмів. Я можу поговорити з директором.

– Чилтоном. Ви, певно, зустрілися з ним, коли прибули до лікарні. Гидотний, чи не так? Зізнайтеся, він риється у вас в голові, мов першокурсник, що намагається стягти з дівчини трусики, правда? Спостерігав за вами краєм ока. Це ви помітили, чи не так? Не повірите, але він намагався підсунути мені Тематичний апперцептивний