Олег Друздєв - Іван Мазепа

Г. О. Цедерстрьом. Карл XII та Іван Мазепа на Дніпрі після Полтави. 1879

Перед тим треба було заспокоїти запорізьких козаків і заручитись їхньою підтримкою. Запорожці, як вже згадувалось вище, уклали мирну угоду з татарами, та ще й напряму вели переговори з Варшавою, які могли призвести до поганих наслідків. Мазепа це розумів, тому відправив на Січ своїх посланців із царськими та особистими грамотами, у яких навіть обіцяв платити козакам зі своєї скарбниці. Усе це мало на меті змусити запорожців розірвати союз із Кримом та уберегти їх від небажаних зв’язків із поляками. Однак козаки відмовились виконувати волю гетьмана й відрядили своїх посланців до Москви зі скаргами на нього. Але Петро підтримав у цьому конфлікті саме Мазепу. Недовіра уряду до Запоріжжя посилилась, коли Мазепа сповістив уряд про таємні перемовини з королем стосовно можливої зміни підданства. Ця інформація вкотре підтвердила реноме гетьмана як знавця зовнішньополітичних справ, а відтак і незамінного порадника в політиці. Продовжуючи розвивати свою агентурну мережу, Мазепа подав царю відомості про його союзників по Священній лізі, які вирішили домовитись про мир із Портою за спиною царя. Це все підвищувало значимість гетьмана, який став незамінною персоною для Петра у проведенні зовнішньої політики. Користаючись цим, наш герой повів політику на урегулювання всіх суспільних відносин, які могли викликати заворушення всередині країни. Зокрема, йому вдалось досягти того, що не вдалось навіть Богдану Хмельницькому — він ліквідував стихійне «покозачення». Провів активну ротацію на військово-адміністративних посадах: генеральним хорунжим, а згодом і другим генеральним осавулом став Іван Ломиковський, генеральним бунчужним — Юхим Лизогуб, рід Гамалій теж отримав ряд важливих посад. Кадрові зміни зачепили й військову сферу. Наприклад, у Прилуках аж до 1709 року сотникував Яків Золотаренко, у Пирятині — Андрій Гладкий, у Сорочинцях — Іван Мартиненко, окрім того, практично у всіх інших полках були поставлені «свої люди». Це дозволило проводити активну внутрішню політику, спрямовану на укріплення стабільності держави у всіх ланках.

Досі існує упередження, нібито гетьман казково забагатів, маючи величезну кількість кріпаків. Це не зовсім відповідає дійсності. На землі, підпорядкованій гетьману, справді було понад 100 тисяч селян та під 20 тисяч поселень. Та все ж набагато ближче до правди твердження про розумну фінансову політику. Завдяки стабілізації становища країни та призначення на відповідні посади тямущих людей вдалося врегулювати фінансовий обіг в країні, що сприяло зростанню добробуту. Як і за Самойловича, період відносного спокою в державі благотворно впливав на торгівельні операції, і це сприяло стабільному надходженню податків. У свою чергу, це означало стабільно високий рівень добробуту, тому, коли спалахнуло так зване повстання Петрика, воно не зустріло підтримки населення й було легко притлумлене. Недарма ще довго по смерті гетьмана народ згадував його добрими словами, переповідаючи, «як жилося за нього». Стабільне економічне зростання спричиняло приплив населення із сусідніх держав. Тільки на Стародубщині з’явилось майже 128 нових поселень. Ці явища сприяли зростанню ролі Гетьманщини в економіці Московського царства. І цар Петро, розуміючи це, підтримував задуми Мазепи, та разом з тим слідкував за надходженнями до царської скарбниці. Царю було вигідно мати багату Україну, з якої він згодом мав намір зробити звичайну провінцію. Найкрасномовніше про те, які скарби чекали на Петра в Україні, свідчать цифри 1725 року, за якими з Гетьманщини до Росії було вивезено 244255 тис. рублів, що становило 1 257 000 золотих. Вивезено з країни, яка ще не оговталась від наслідків війни!

Довгий час між Петром і Мазепою були паритетні стосунки: цар протегував гетьмана, фактично дозволяючи йому правити так, як той вважав за потрібне, однак натомість гетьман перебував під цілковитим контролем царського уряду, який за вказівкою царя розпочав підготовку до подальшої інтеграції Гетьманщини до Московського царства. Можливо, цей план здійснився би, та на заваді стали значні зовнішні події…

Північна війна: перші сумніви

А за віру хоч помріть,

та вольність нашу захистіть.

Іван Мазепа

Навряд чи гадав Мазепа коли-небудь, що його правління стане таким багатим на важливі події. Початок змінам поклала Північна війна (1700—1721), яку вели Московська держава зі Шведським королівством за панування в балтійському регіоні. Є певні свідчення, що до війни зі шведами підштовхнув царя гетьман, який таким чином хотів відвернути увагу уряду від України й дати козацьким полкам спочинок від постійних кримських боїв. Та не так сталось, як гадалось. Цар мав гетьмана і всю Україну за своїх підданців, тож вирішив використати військовий потенціал Батурина на повну. Один за одним надходили накази готувати війська і відправляти їх в далекі землі під оруду московських воєвод для ведення бойових дій. Спочатку цар відрядив козаків у Лівонію на допомогу польському королеві Августу ІІ, якому протистояв інший претендент на трон — Станіслав Лещинський (родич княгині Анни Дольської). Згідно цього доручення в похід виступили три тисячі козаків під командуванням полтавського полковника Івана Іскри. Не встиг Іскра вирушити в похід, як до гетьманської канцелярії прибув ще один наказ Петра І Мазепі. У ньому цар наказував готувати ще десять тисяч козаків для відправлення до Прибалтики. Тільки-но зібравши козаків, гетьман отримав розпорядження скасувати похід. Із полегшенням Мазепа віддав наказ розпустити по домівках вояків, та знову царська забаганка змінює його плани: цього разу цар наказав зібрати козацький корпус з дванадцяти тисяч, причому гетьман мав залишатись у своїй столиці. Замість нього на війну як наказний гетьман поїхав Іван Обидовський разом з Ніжинським (три тисячі козаків), Київським (тисяча козаків), Чернігівським (чотири тисячі козаків), Стародубським, Миргородським та Прилуцьким полками (разом дві з половиною тисячі вояків). Цей корпус не встиг взяти участь у провальній для московського війська битві під Нарвою, однак своє завдання у формі рейдів по тилах ворога для нападу на продовольчі запаси шведів він отримав і виконав успішно. Так, наприклад, перемогами закінчились сутички зі шведами під Дерптом, Нейгаузеном та іншими містечками. Це були далеко не єдині сутички, у яких брали участь козаки, і на цьому їхня місія в Прибалтиці не завершилась, та після того, як цар Петро І уклав з польським королем Августом ІІ у Биржах угоду про союзництво, акцент української участі змістився на південь.

Згідно угоди цар мав надати своєму союзнику військову допомогу в розмірі п’ятнадцяти—двадцяти тисяч війська. Звісно, що цю умову цар збирався виконати за рахунок козаків Мазепи. Через деякий час після укладення угоди гетьман отримав наказ відправити семитисячний корпус у Прибалтику, куди вирушив із військом Михайло Борохович. Ще сімнадцять тисяч вояків Мазепа був змушений передати під командування Шереметьєва.

У цей час додому повертались козаки Обидовського, який помер незадовго до цього (до речі, він доводився найближчим племінником Мазепі і з його смертю ідея передати владу найближчому своєму родичеві теж відійшла у вічність). Вояки скаржились на жахливе поводження з ними з боку московського командування, на образи та надмірне використання у боях. Це змусило гетьмана написати до уряду листа, у якому він скаржився на утиски, що чинились