Тетяна Гуркало - Трясця твоїй ящірці!, Тетяна Гуркало

16

***

— Нічого не виходить! — проревів дракон так, що храм захитався.

Дракон був великий і гарний. А іще яскравий. Його глянцева чорна і зелена луска видавала, що він дуже молодий, як для дракона. А тому нетерплячий і спалахує, як сірник при найменшому натиску. Але судячи з того, що його досі ні вигнати не спробували, ні якось хитро прибити, стримуватися він все-таки вмів. Мабуть характер вдало співпав з вихованням. Що з драконами буває нечасто.

Храм був кам’яний на першому поверсі і дерев’яний на трьох інших. І такого кольору, що одразу згадувався весняний мед і свіжа випічка. Так що ходити до нього голодними дуже не рекомендувалося.

А на порозі того храму сидів чоловік середнього віку. Підперши підборіддя долонею сидів. І ревіння дракона на нього не справило ні найменшого враження.

— Та я на вас в суд подам! За знущання і обман! — ще раз рикнув дракон і перетворився на молодого чоловіка, теж дуже гарного, навіть синець на пів обличчя не заважав це побачити.

Він підійшов до того, котрий сидів на порозі і завмер перед ним, склавши руки на грудях.

Але його знову не пройняло.

— Ви мені сказали… — почав шипіти дракон.

— Що ти дурень, — відгукнувся любитель сидіти на порозі і випрямився. — А в дурнів завжди виходить дурня, за що не візьмуться. Ти б хоч казки почитав.

— Яка ще дурня?! В мене завжди і все… та мені щастить! І до цієї податкової перевірки багатства тільки примножувалися, і жодна дівчина…

— Бо воно було тобі не треба. Воно було не твоє. Ось і йшло, як треба було твоєму батькові. Бо то він бажав і щоб син його багатів, і щоб найгарніші дівки навколо стрибали, як ті мілкі собачки в цирку, а не зв’язуватися з принцесками тобі розуму вистачало. А як тільки ти своє захотів, так одразу все й стало, як має бути в тебе. Дурня полізла.

— І що тепер? — здувся дракон і теж сів на порозі.

— Та переростеш, — махнув рукою співбесідник. — Це ж магія.

— Коли?

— Хто тебе знає? Це в тебе по материнській лінії, а там усі були людьми, аж допоки вона те яблуко не з’їла на зло твоєму батьку. Диво-жінка, мало хто б додумався стати заміною богині, котрій те богиньство набридло, заради того, щоб віками, а може й тисячоліттями псувати життя коханому чоловікові. Добре хоч упертістю ти не в неї. Шанси є.

— На що?

— На щасливий кінець, як прийнято в світі твоєї основної проблеми.

Дракон фиркнув.

— Може ви помиляєтесь? Ви ж помилилися, коли сказали, що мої проблеми може вирішити подорож і пошуки цікавого.

— Там просто не пощастило. Чи пощастило. Так, скоріше пощастило, дурням завжди щастить.

— Е?

— Ти не все про драконів знаєш, маленький ще, — посміхнувся. — А я не маю права це розповідати, ніхто не має, бо буде гірше. Дракони занадто нетерплячі.

— Ну, добре, — видихнув нетерплячий дракон. — Я хочу скласти план, раз не виходить з експромтом, як порадила Кора. Хоча квітка справді гарна. Ледь не втопився в тому болоті, поки шукав, потім ще те чудовисько приповзло, котре їх жере, ледь відбився. А вона…

— А вона не знає ні наскільки квітка рідкісна, ні як важко її дістати навіть драконові, ні що зірвати можна лише власними руками і отримати тільки в подарунок від щирого серця.

— Вона навіть не зрозуміла, що це для неї, — роздратовано сказав дракон.

— Дурень і дурня! — підняв палець вверх чоловік. — Але план може спрацювати, хоч якось.

— Добре, і з чого той план почати?

— А з чого все почалося. З друга, з котрим так весело, коли він не з тебе кепкує.

— Втопити його в тому болоті з квітами?

— Навіщо? Ти ж засумуєш. Та й друзі у дурнів і не такі бувають, бувають набагато гірші.

— Тоді що з ним робити?

— В план впиши, щоб хоч якось контролювати. Раз вже взявся за первинну магію, будь послідовним. Первинна магія в драконів непогано виходить. Гірше, ніж у просто дурнів і рудих дівчат… хм, і нехай вона план напише, в неї теж повинно спрацювати.

— Та знаю я, що буде в тому плані.

— Не знаєш. Вона й сама не знає. Тільки не забудь їй про первинну магію розповісти, їй буде цікаво. Бо хто ще крім дракона насправді в ній розбирається?

— Жерці долі, — припечатав дракон. — Ось приведу її сюди…

— А вона задасть правильне питання і один магічний дурень отримає іще проблем на свою, як не дивно, розумну голову.

— Добре, не приведу, — видихнув дракон. — І коли це все закінчиться?

Жрець долі тільки загадково посміхнувся.

***

А десь, досить далеко, одна дівчина випила свою філіжанку кави. Подивилася трішки в вікно, за котрим ранішні сонячні промені намагалися розігнати білі клапті туману, котрі прикрашали собою двір. Сумно зітхнула і вирішила, що таки занадто рано прокинулася. А в такій ситуцаії найкраще, що можна зробити — відправитися далі спати.

По сходах вона піднімалася відчуваючи себе невеселим зомбі.

Відчинила двері своєї кімнати і завмерла на порозі.

Тому що кімната була наповнена свіжим ранковим повітрям, на щастя без туману, і рожевим світлом, тремтливим таким і ледь вловимим. Але це світло дивним чином робило кімнату гарнішою і приємнішою. Навіть посміхатися захотілося.

— Це ще що таке? — спитала саму себе дівчина і сміливо ступила в кімнату.

Нічого не сталося і вона пішла закривати вікно. А справившись з важкою рамою нарешті обернулася і побачила стіл. А на ньому знайому квітку.

— Оце так, — сказала здивовано. — Він мені її приніс? Який загадковий чоловік. І дракон. Два в одному, хм…

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍