Жозе Сарамаго - Смерть бере відпустку, Жозе Сарамаго

відказав, Роблю миску на ту пору, коли батько будуть старі й руки їм тремтітимуть, коли їх садовитимуть їсти на порозі, як оце тепер дідуся. То були слова чудодійні. З батькових очей упала полуда, він побачив істину в усьому її сяйві, одразу ж побіг просити пробачення в рожденика й на вечерю власноруч допоміг йому сісти на стільця, власноруч підносив йому ложку до рота, власноруч дбайливо витирав йому підборіддя, бо сам він усе те ще здужав робити, а його милий батечко вже ні. Що сталося потім, про те історія мовчить, але є в нас дуже певне знаття, що, хоча хлопчикова робота зупинилася на половині, цей шматок дерева не загубився. Нікому не заманулося спалити його або викинути, чи вже для того, щоб не забувати цю научку, чи на той випадок, якщо комусь у майбутньому спаде на думку закінчити роботу, а таку можливість годі виключити, зважаючи на подивугідну живучість згаданих вище темних сторін людської натури. Як хтось уже запримітив, усе, що може статися, станеться, питання лише коли, і якщо ми того не побачимо, поки ходимо тут, це означає, що наших днів просто не вистачило, щоб до того дожити. Як здається, додаймо, аби нам не закидали зловживання фарбами з лівої частини малярської палітри, дехто був ладен припустити, що екранізація цієї на диво гарної казки, показана телебаченням після передруку в котрійсь газеті та розчищення запорошених полиць колективної пам’яті від наплетеного павутиння, могла б посприяти відновленню в понівеченій родинній свідомості культу чи традиції плекати непроминальні вартості щирої духовности, поширені в суспільстві за давнини, коли панівний сьогодні матеріалізм низької проби ще не оволодів нашою волею, яку ми уявляли сильною, а вона насамкінець у всій безпросвітній ясності показалася нам як образ і подоба нашої ганебної слабкодухости. Тим часом не втрачаймо надії. Тієї миті, коли ця дитина з’явиться на екрані, половина всього населення країни, як хочеться думати, побіжить по хустки, щоб утерти сльози, а друга половина, наділена, мабуть, більшою мужністю, дасть їм мовчки стікати вниз по обличчю, аби легше було переконатися, що скруха за поганий вчинок або за потурання йому, то не завжди порожнє слово. Аби лишень устигнути порятувати дідусів і бабусь.

Несподівано й, на жаль, зовсім не замислюючись про доречність власних дій, свій голос у цій делікатній ситуації надумали піднести й республіканці. Їх не було багато, вони навіть не мали представництва в парламенті, дарма що їхня політична партія раз у раз брала участь у виборах. Притому вони неабияк носилися з тим невеличким впливом, який мали в суспільстві, особливо в мистецьких і літературних колах, де вони час від часу поширювали свої маніфести, загалом гарно скомпоновані, але щоразу незавадні. Відколи смерть ізникла, вони не подавали ознак життя й не силкувалися навіть, як годилося б очікувати від фронтальної, за її власними словами, опозиції, вимагати бодай пояснень у справі чуток про участь махвії в ницому ґешефті з перевезення безнадійних хворих. Тепер же, користаючись з неспокою, що затруював життя країни, фактично роздираної між марнославним почуттям власної унікальности на всій планеті та острахом бути не такими, як усі, республіканці вийшли, ні мало ні багато, з пропозицією зміни політичного устрою. Неприховані супротивники монархії та природні вороги трону, вони вважали, що знайшли новий довід на користь потреби негайного запровадження республіки. Вони твердили, що країні з усіх раціональних причин не годиться мати безсмертного короля, який, навіть зрікшися влади з огляду на вік або на послаблення розумових здіб­ностей, залишатиметься королем, першим у нескінченній низці всадовлень на престол і наступних зречень, у нескінченному разочку королів, прикутих до ліжка в вічнодаремному очікуванні смерти, у вервечці королів ні живих, ні мертвих, які в кінцевому підсумку, якщо тільки їх не покладуть у палацових коридорах, заповнять до краю, а потім уже й не вмістяться в пантеоні, де спочивають їхні смертні попередники, що їм кістки повивалювалися з суглобів або тіла всохли на плісняві мумії. Хіба не раціональніше мати президента республіки з грошовою винагородою на певний період, один або щонайбільше два терміни його повноважень, а далі хай він дає собі раду, як уміє, хай вертається до свого приватного життя, пише книжки, бере участь у конґресах, конференціях і симпозіумах, виступає на круглих столах, об’їжджає планету з вісімдесятьма зустрічами, висловлюється про дов­жину спідниць, коли їх знову почнуть носити, та про зменшення кількости озону в атмосфері, якщо на той час іще існуватиме атмосфера, одне слово, хай він про себе дбає сам. Усе, що завгодно, аби тільки не читати щодня в газетах і не чути на телебаченні та радіо вічно однакові медичні комюніке, ні сюди, ні туди, про стан ушпиталених у королівських лазаретах, які, варто принагідно повідомити, після двох послідовних розширень уже стоять на порозі наступного, третього розширення. Ужиток слова лазарет у множині тут означає, що, як заведено в закладах охорони здоров’я, чоловіки та жінки лікуються окремо, тож королям і принцам своє приміщення, королевам і принцесам своє. Респуб­ліканці ж тепер закликали народ взяти свою природну відповідальність на себе й самому визначитися з власною долею, тобто розпочати нове життя й ступити на новий і квітучий шлях, що веде до зорі прийдешнього. Цього разу їхній маніфест промовив не лише до митців і письменників, так само схвально влучний образ квітучого шляху та поклик зорі прийдешнього сприйняли й інші верстви су­спільства, внаслідок чого нечувано збільшився вступ до партії нових членів, охочих улаштувати подію на взір ловлі сома, яку називають історичною, коли риба ще у воді й не відомо, що саме витягнуть на поверхню. На превеликий жаль, у наступні дні словесному вираженню громадянського ентузіазму новоприбулими прихильниками цього зверненого в майбуття, пророчого республіканства часом бракувало шанобливости, якої вимагають гарне виховання та добропорядне демократичне співжиття. Декотрі з їхніх висловів навіть перейшли межі найобразливіших грубощів, коли, наприклад, про королівські особи говорилося, що дзуськи годувати свиней помаранчами, а баранів хвиґами-миґами. Усі люди, наділені гарним смаком, однозгідно вважали такі слова не просто неприйнятними, а непрощенними. Вистачило б сказати, що постійне зростання витрат королівського двору та довкола нього небезпечно розхитує економічні підвалини держави, й усі б усе збагнули. Це відповідало б дійс­ності й нікого не ображало.

Завзятий напад із боку республіканців, а головно висловлені в статті тривожні передбачення щодо неминучої, й дуже скорої, руйнації економічних підвалин держави під тягарем нескінченної виплати пенсій за старістю чи хворобою, спонукали короля довести до відома прем’єр-міністра, що між ними має відбутися відверта розмова наодинці, без звукозапису й без жодних свідків. Прем’єр-міністр, прибувши, поцікавився здоров’ям королівських осіб, і насамперед королеви матері, яка під останній новий рік була на порозі смерти, а тепер, подіб­но до сили інших людей, дихає тринадцять разів на хвилину, хоча інших ознак життя її тіло, розпростерте на ліжку під балдахіном, подає обмаль. Їхня величність подякували, завважили, що королева-мати простують своїм хресним шляхом із гідністю, належною тій крові, що тече й надалі в її жилах, і перейшли до порядку денного, де на першому місці стояло оголошення війни республіканцям. Не доберу, що` стрельнуло в голову цим