Жозе Сарамаго - Смерть бере відпустку, Жозе Сарамаго

бо він, живши бозна-відколи в місті, й надалі балакав так, ніби розповідав казочки онукам біля печі. Його запитано, чи знає він цей вислів, й отримано відповідь, що, звісно ж, паночку, він його знає, його запитано, чи може він пояснити його значення, й отримано відповідь, що, звісно ж, паночку, він це може зробити, То поясніть його нам, сказав голов­ний редактор, Тягти, панове, то означає те саме, що смикати, Це ми й самі знаємо, ви нам скажіть, будь ласка, як це пов’язане з жабиними жабрами, Пов’язане так, що жабу за жабра ніхто не може потягти, Чому, Тому що жаба не має жабер, І що з того випливає, Що можна й не пробувати, як нема, то й катма, Але ж у реченні, що його написав читач, це мусить означати щось інше, Так кажуть і тоді, коли якусь роботу робиться дуже довго, і коли воно бува навмисне, то це називається воловодити, або тягти жабу за жабра, Отже, церква воловодить, або тягне жабу за жабра, Еге ж, паночку, У такому разі читач-дописувач написав чисту правду, Так воно й є, але ж я тільки при брамі стою, Ви нам дуже допомогли, А другий вислів не треба пояснювати, Який вислів, Ворожити надвоє, Ні, його ми й без вас знаємо, бо самі це щодня робимо.

Полеміка про смерть в однині та смерті в множині, так удало розпочата духом, що ширяє над водою акваріуму, та учнем філософа, закінчилася б комедією або фарсом, якби не вийшла стаття з-під пера економіста. І хоч він, за його власним визнанням, не спеціалізувався професійно на актуарному розрахунку, все ж таки його знання в цій галузі дозволяли йому вийти на публіку із запитанням, звідки країна думає брати гроші, щоб за якісь двадцять років, плюс рік, мінус два, виплачувати пенсії мільйонам непрацездатних за віком, які вже такими й залишатимуться століття за століттям й до яких неминуче додаватимуться все нові й нові мільйони, тож однаково, чи то буде проґресія аритметична, чи геометрична, катастрофи нам у жодному разі не уникнути, бо настане безлад, колотнеча, банкрутство держави, рятуйся, хто може, але ніхто не порятується. Перед цією жахливою перспективою метафізикам не лишалося нічого іншого, крім як защепнути язика на петельку, ба й церква опинилася в ситуації, коли могла робити тільки одне, донесхочу перебирати свої чотки-вервиці та чекати-ждати на кінець віків, коли, згідно з її есхатологічним світобаченням, усе розв’яжеться враз само собою. Та й справді, вертаючись до занепокійливих доводів економіста, порахувати все це було зовсім не складно, досить поглянути, скільки є економічно активного населення, що робить відрахування до фонду соціального забезпечення, а скільки непрацездатного, яке отримує з тих відрахувань пенсію чи вже за віком, чи за інвалідністю, й тоді, з огляду на постійне зменшення активної частини супроти непрацездатної, яка невпинно й нестримно зростає, годі збагнути, чому ніхто зразу не звернув уваги на те, що зникнення смерти, здавалося б, вершина можливого щастя, насправді нічого доброго з собою не несе. Треба було філософам і іншим мудрагелям добряче поблукати в трьох соснах власних розумувань про майже та про нуль, як по-простацьки називають буття та ніщоту, щоб наперед вийшов здоровий глузд із прозаїчним папірцем та олівцем у руці, доводячи за допомогою a + b + с, що існують знач­но нагальніші речі, над якими ламати голову.

Як можна було передбачити завдяки знанню темних сторін людської натури, з того самого дня, коли публіка ознайомилася з занепокійливою статтею з-під пера економіста, ставлення здорової частини населення до безнадійних хворих почало змінюватися в гірший бік. До того часу, хоча всі були однозгідні у визнанні великого тягаря та клопоту всіх можливих ґатунків, спричиненого такою ситуацією, все ж панувала думка про те, що пошана до старих і взагалі до немічних становить один з основ­них обов’язків усякого цивілізованого суспільства, і як наслідок, дарма що часто згнітивши серце, про них таки ж дбано в належний спосіб, ба й траплялося навіть, що в деяких виняткових випадках ці турботи підсолоджувано ложечкою співчуття та любови перед тим, як загасити світло. Певна річ, існують також, як ми це аж занадто добре знаємо, родини бездушні, піддатливі на нашепти власної невиправної нелюдяности, які не погребували послугами махвії, аби тільки позбутися жалюгідних людських почвар, що лежали в нескінченній агонії поміж двох простирадел, вологих від поту й закаляних природними випорожненнями, але від нас вони заслуговують на осуд, як і ота родина з давньої, тисячі разів переказаної казки про дерев’яну миску, хоча вона, на своє щастя, в останню мить порятувалася від прокляття завдяки, як ми побачимо, доброму серцеві восьмирічної дитини. Казочка ця недовга, й ми її тут розкажемо заради освідомлення нових поколінь, не знайомих із нею, у надії, що вони її не висміють як наївну та сентиментальну. Тож уся увага до повчальної научки.

Жила собі в давній країні казок одна родина, до якої належали батько, мати, дід, тобто батьків батько, й ота вже згадана восьмирічна дитина, а був то хлопчик. Отож дідові, вже геть старенькому, тремтіли руки й часом випадала їжа з рота, коли вони сиділи за столом, а це дуже дратувало його сина та невістку, які раз у раз казали йому вважати на себе, але бідолашний дід, попри всі намагання, не міг зупинити тремтіння. Ба гірше, йому за це дорікали, та закінчувалося все незмінно, забрудненою скатертиною й розсипаною їжею на підлозі, не кажучи вже про серветку, пов’язану навколо дідової шиї, яку треба було міняти тричі на день, на сніданок, на обід та на вечерю. Отак воно все йшло, без жодних надій на поліпшення, аж син постановив покласти край цій халепі. Він зайшов до хати з дерев’яною мискою в руках і сказав батькові, Від сьогодні їстимете з неї, а сидітимете на порозі, бо тут легше за вами мити й ваша невістка не матиме клопоту з такою силою брудних серветок і скатертин. Так і сталося. На сніданок, обід і вечерю старий сідав самотою на порозі, доносив, як міг, їжу до рота, половина її по дорозі губилася, з другої половини частина стікала підборіддям униз, і зовсім, зрештою, небагато потрапляло в те, що по-народному зветься пролигом. Онукові, здавалося, байдуже було до такого негарного поводження з дідусем, він на нього зиркав, потім зиркав на батька з матір’ю, й їв собі далі так, ніби його це не обходить. Аж одного дня, повернувшись з роботи, батько побачив, як син довбається цизориком у шматку дерева, й подумав, що то він, за тодішнім, давнім уже звичаєм, власноруч майструє собі якусь цяцьку. Та наступного дня він помітив, що то не може бути візочок, бо не видно було, куди приставляти колеса, та й запитав, А що це ти робиш. Хлопчик удав, ніби не чує, й далі довбався в дереві вістрям цизорика, то відбувалося в часи, коли батьки менше лякалися й не квапилися забирати дітям із рук такий корисний струмент для вироблення забавок. Ти почув чи ні, що ти робиш із цим оцупком, запитав батько вдруге, а син, не відриваючи очей від роботи,