Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і чорна вдова

який дав усе та вивів у люди. Погроза смертю в анонімному листі могла бути безадресною. Садовського хвилює безпека барона, а не репутація його дружини.

Кави все ж бракувало.

Платон зиркнув на стіл, ніби там міг притулитися не побачений раніше кавник. Зітхнув, вирішив запитати когось із прислуги. Ще краще — самого Ніколу. Той напевне місця собі не знаходить, чекає вердикту.

Репутація дружини...

Марія фон Шлессер, тридцять п’ять років, заміжня втретє.

До шлюбу з бароном мала репутацію чорної вдови.

Чечель не перейнявся теплими почуттями до баронових нащадків. Та логіка вимагала визнати Базилеву правоту. Марія справді могла написати того злощасного листа з єдиною метою: ще більше посварити спадкоємців між собою та з татусем. Це лише здається, що більше нема куди. Насправді є. Платон готовий був дати руку на відсіч — отак, усі разом, про спадщину в цьому зміївнику заговорили вперше. А тепер Марія почула бажане для себе. Вона стане головною спадкоємицею. Або взагалі єдиною, якщо жоден із трьох нащадків не зізнається.

Саме так, трьох.

Відсутнього на сімейному обіді Марка фон Шлессера Платон не скидав із шальок. Навпаки, того, кого в родині вважають бур’яном, запросто можна використати. Судячи з почутого, молодший баронет піддався новомодному впливу бунтарських анархічних течій. Він справді щиро плює на титул та перспективи щось колись успадкувати. За великим рахунком, у Марка найменше шансів на спадщину. Аби Марія не ставала на заваді, усе отримав би старший син, хоч як фон Шлессер ставився б до Базиля. Тут як із царським престолом — від старшого до найменшого. Проте брат, сестра чи обоє разом запросто могли намовити його зробити татусеві-мироїду капость. Марко піде на таке, навіть не замислившись про наслідки.

Ні, кави таки треба!

Платон підійшов до каміна, знайшов і натиснув кнопку для виклику слуги. Нечипір ніби чатував під дверима — постав у залі менш ніж за хвилину. Чечель запитав про каву, слуга заметушився й поквапився виконувати забаганку. Платон же повернувся назад до вікна — там чомусь краще думалося.

Базиль чи Варвара...

Він далі припускав, що вони могли змовитися й провернути це спільно. Чия рука писала — у такому разі не має значення. Але навіть якби листа підготував хтось один, другий від того дістав би велике задоволення. Лишилося зрозуміти, що, крім наміру зробити капость Марії, могло рухати автором.

Тихим привидом зринула покоївка в накрохмаленому білому фартуху. Внесла срібну тацю з кавником із блакитної порцеляни та акуратною чашечкою на блюдечку. Вправно поставила все на стіл, зробила кніксен і швиденько забралася. Платон влив кави, задоволено понюхав, ковтнув, блаженно примружився.

Так ось чого бракувало.

Він перемістився з чашкою до вікна. Віз уже зник за лісовою стіною. Березень рюмсав, легенькі бризки лишали на склі тонкі сліди. Довкілля поринало в сутінковий туман.

Варвару після нетривалих роздумів Платон усе ж таки поставив на другу позицію свого уявного списку. Її ненависть до Марії позбавлена рації, як і ненависть її старшого брата. Спроба вибити опору з-під ніг татусевої дружини принесе їй хіба моральну вигоду. Натомість Базиль зацікавлений матеріально. Спрацює теорія про претензії на царський престол — Марія для нього єдина перешкода. Якщо вдасться переконати фон Шлессера в тому, що дружина загрожує його життю, він цілком може розлучитися, навіть відкупитися невеличким пансіоном, поки молода жінка не знайде собі черговий «гаманець». Принаймні, перебіг Базилевих думок може бути таким.

Чечель повернувся до столу, налив ще кави, яка починала вистигати.

Хотів пригубити — та раптом затримав у руці, стиснув чашку. До голови зайшла думка, яка виводила Марію зі списку підозрюваних. Платон згадав про конверт.

Не про лист.

Конверт прийшов з поштою. На ньому всі відповідні штемпелі. Вкинути його в скриньку могла тільки особа, котра живе в Києві — або буває там. Баронеса, судячи з усього, переважно нудиться тут, у маєтку, клопочеться біля не дуже здорового чоловіка.

— Та отож, — сказав Платон, гойднувши чашку й подивившись на чорну рідину.

Трохи подумавши, переставив Марію в кінець, помінявши місцями з Ніколою.

Вона справді має інтерес у тому, аби барон довіряв їй найбільше, а іншим — найменше. Так, теоретично Марія могла вибратися в Київ — і напевне вибиралася. Варто поцікавитися цим, і, якщо протягом трьох попередніх днів вона була в місті хоча б раз, підозра з неї не знімається. Проте негативна відповідь змусить узагалі викреслити її з переліку.

Здається, все.

Поки що.

Платон ковтком допив теплий напій, остаточно стишуючи шум у голові після коньяку.

З почуттям виконаного обов’язку подався до своєї кімнати.

Розділ 9

Чорна вдова

ава допомогла думати, та не зашкодила задрімати після ситного смачного обіду на самоті.

Прокинувся Платон від легенького, дрібного, мов розсипаний горох, стукотіння. Дозволив собі лягти в одязі, спромігся скинути хіба піджак та спустити помочі. За вікном сіре вже стало чорним, помешкання огорнула темрява. Скочивши на рівні, Чечель знайшов і повернув вимикач, швиденько навів лад в одязі й так, як був, без піджака, прочинив двері.

Чекав появи Садовського.

Побачив Марію.

Платон розгубився, гостя помітила це. Завмерла в дверях, не спішила заходити, невинно й дуже скромно кліпнула великими очима, цвірінькнула:

— Дозволите? Не заважатиму?

— Прошу-прошу!

Чечель метушливо ступив набік, пропускаючи Марію, причинив за нею двері, навіть натиснув, аби щільніше. Відтак зрозумів: дає слабину, жінка помітила це, навмисне підігрує, вдаючи порцелянову ляльку. Сищик, якого так легко збентежити, навряд чи зможе виконати свою роботу. Тож зосередився, опанував себе, мовив рівно, впевнено:

— Даруйте, Маріє Данилівно. Як ви можете заважати гостю в своєму домі? Радше заважаю я.

— Заважаєте, — кивнула баронеса, ступила до вікна, неквапом зсунула портьєри, повернулася, схрестила руки на грудях. — Проте навряд більше за мене. Нині мали чудову нагоду зрозуміти, які я маю права в своєму домі.

Поки говорила, Чечель зміг роздивитися її краще. На Марії знову був просторий хітон, та вже іншого крою і кольору. Перевзулася в м’які домашні пантофлі, волосся прикривав тюрбан у тон одягу. Очі не блищали, смутку в них теж не читалося. Той випадок, коли не виражали нічого, жодних емоцій.

— Вас не люблять діти фон Шлессера, — погодився Платон. — І, вибачте, їх можна зрозуміти. Але ж чоловік ставиться до вас дуже добре і навіть, даруйте, кохає.

— Припиніть. — Марія наморщила носика. — Не варто через слово вибачатися. Надмірна чемність не личить особі, котру проти