Argentum - Як вибратися з гри або спробуй вижити до ранку, Argentum

Перед очима засвітилося:

«Обслужіть клієнта»

Хлопець підійшов до Тимура:

– Як ти?

– Нормально. – коротко відповів він.

"Цікаво скільки разів він уже сказав нормально?"

– Злишся?

– Насправді, так, але не через тебе, а через ситуацію, в яку ми потрапили. Здається, ніби страх змінився на гнів. Ха... Я вже сам не розумію. Чесно. – хлопець замовк на мить перед тим як продовжити. - Ніби емоції перетворилися на клубок відкритих нервів і легенько торкнися, як все вибухне. Я так не можу.

– От що значить, постійно стримувати свої емоції. Важко таке витримати, а ти, як мінімум, вже кілька років так робиш. Ось зараз психіка і здає. – Славік обійняв друга за плечі. – Ну все, поплач. Тобі це треба.

Неначе важіль, який вже давно заржавів, натиснули, з очей Тимур полилися рікою сльози. Він не міг перестати плакати впродовж хвилин двадцяти, а то і більше. Годинника в них все одно не було. Тимур не просто плакав, а ридав. Стільки накоплених емоцій: образа, злість, страх. Все. Він, напевно, навіть після того, як їх випустили з того триклятого магазину так сильно не плакав. Ніби його емоції оціпеніли в той момент.

Тимур тремтяче видихнув. Зараз би води випити, але вони не можуть навіть і її взяти без завдання. Вона просто зникне з їхніх рук.

– Дя-якую.

– Мгм. Дивися, ось і безхатько. – усміхнувся Славік.

– Ага. – але Тимур не усміхнувся, згадуючи як його мертве тіло лежало на землі. По спині пройшовся неприємний холодок.

Після безхатька до магазину увійшла та сама крадійка. А коли перед очима висвітилося завдання:

«Доженіть крадійку»

хлопці ледь не першими вилетіли з магазину. І Славік навіть реально спробував їй перешкодити, от тільки вона просто пройшла крізь нього.

– Ех, навіть шансу не було.

– А ти серйозно очікував, що ми її спіймаємо?

– Та ні, але так би було цікавіше.

– А тепер показуй, де стоїть та «постать». Хочу побачити те, що бачив ти. – сказав Тимур, намагаючись розгледіти щось між деревами.

– Ось там. – відповів Ярослав, скеровуючи голову друга у потрібному напрямку.

Як і говорив Славік тоді, між деревами ховаючись у тіні стояла постать, яка пильно спостерігала за ними. Але от що він не сказав, так це наскільки диявольськи-хижим був той погляд. Неначе божевільний маніяк, який дивиться на свою майбутню жертву з хіттю. Бр-р. Мурашки по шкірі. І це, враховуючи, що вони другий раз проходять гру, викликає таку реакцію. Хоча Тимуру здається, що скільки б разів він не бачив цей погляд, мурашки будуть пробігати.